2

Пройшло два тижні з того дня як той чоловік опинився у нас біля дверей паркану. Зараз йому вже набагато краще. Нажаль він так і не пам'ятає свого імені і мені тяжко до нього звертатися. Емілія каже на нього "дядько". К моєму щастю у нього гарна м'язова пам'ять, тому він сам себе обслуговує. У нього на обличчі шрам і знаходиться він дуже незвично. Іде від лоба повз ліве око до щоки. Чоловік і сам дивиться на нього питально кожен раз. За ці два тижні я зрозуміла, що він хороший і дуже любить гратися з моєю донькою. Їй теж подобається грати з ним, але не як зі своєю подругою. Йому, доречі, повезло. Бо у ці тижні я мала вихідні і могла допомагати йому з пов'язками. Зараз він зрозумів як то все робити.

Сьогодні я збиралася на роботу. Емілія ще спить, тож для неї або дам записку, або цей чоловік їй передасть мої слова. Я стою перед дзеркалом дивлячись у своє відображення. Одяг який був на мені мав доволі доречний вигляд. Темні штани, що широкі внизу. Біла блузка на ґудзиках. В руці я тримаю чорний жакет, що пасує к штаням. До цього всього мають долучитися чорні туфлі. Моє русяве волося розплетене і розчесане, зроблена укладка. І не питайте мене чого так я одіта, хоч зараз і літо. Просто це тільки його початок і ще трохи прохолодно. І плюс до цього вчора був дощ. 

Обдивившись себе я вийшла з кімнати і попрямувала до тої що крайня. Саме там зараз наш незнайомець. Постукала у двері.

– Заходь.

Звісно він не спить, каже що йому зручно прокидатися зрання. Заходжу до нього і бачу як він знову у своєму подертому худі з джинсами. Добре хоч капюшон не надів. У нього доречі темне, чесно кажучи навіть чорне волосся, яке в'ється. Кучері у нього хоч куди. Він підняв свої зелені очі на мене.

– Ти щось хотіла? 

На мить я зомліла. Перестала вміти говорити. Поринула у його очі. Мене вибило з цього світу. В цю мить мені здалося що я його знаю, він мені знайомий. Здається з далекого минулого. Ці очі, це волося, ці вилиці, які погано видно через його худі, хоч воно й подерте та порване. Я його знаю... 

– Зої? Ти йдеш на роботу, чи не так?

– А?

– Ти що замріялася? Що з тобою?

– Нічого, – збрехала я, – Я вже збираюся йти. Передай Емілії, щоб незабула поснідати і поприбирати вдома. Потім вона може йти гуляти.

– Добре.

– Я піду. Гарного тобі дня і не забувайте змінювати пов'язки.

– Не забуду. І тобі гарного дня.

Він провів мене поглядом, а я чимдуж пішла звідти. Моє скривлене серце шалено калатає, і це не від радості моменту чи кохання, а від болю. Цей чоловік  точно мені знайомий інакше я б не відчувала настільки нестерпний біль у серці. Та мені зараз немає на це часу. Видихаю і збираюся з силами. Сьогодні новий робочий день, треба бути у формі!

На роботі все було як зазвичай. Тільки єдине, що траплялося за моєї відсутності це прибуття нового роботодавця. Він сидить зі мною в кабінеті і робить свої справи. Він також у костюмі, але не в чорному а сірому. У нього темнорусе волося зроблене в укладку назад. Є щитина на підборотку і щоках. Карі очі часто поглядують у мою сторону. З іменного трикутника на столі я вже знала що звуть його Джейден Рамірес. А познайомилися нормально ми тільки на нараді. Дивний чоловік. Він постійно дивиться на мене і це мене спантеличує. Що йому треба? Чого так дивиться? Хоче щось сказати, чи як? Нічого не розумію. Ось так і пробіг мій перший день після двухтижневих вихідних. Додому верталися в змішаних почуттях. Зайшла й розбулася.

– Я вдома!

Але у відповідь тиша. Це мене збентежило і я вирішила роздивитися спочатку перший поверх, а потім другий. На першому нікого. Ближче до другого я вже почула голоси з дитячої. Тихо підійшла до дверей, що були прочинені і застала їх обох. Вони гралися в ляльок барбі. Дивно бачити як чоловіку це дуже подобається. Можете в нього є діти. Я вирішила не заважати їм. Тихо притулилася до одвірка і стала милуватися видовищем. Придивившись я оцепеніла. Цей чоловік і моя донька вони схожі... Таке ж хвилясте волося, такі ж зелені очі, такі ж рухи і така сама бліда шкіра. Мої бігали від неї до нього і зупинилися на ньому. І тут мене перемкнуло. Як я раніше його невпізнала. Це ж Людвіг, моє перше кохання і батько моєї доньки. Я гепаюся на коліна від болю у серці. Вони обертаються, але я вже їх не бачу і не звертаю уваги. Мені погано. Він же покинув мене, покинув коли я була вагітна і так потребувала його і тепер він повернувся не пам'ятаючи мене. Яка іронія долі... З цими думками я падаю на підлогу безтями.