1

Це був звичайний, нічим не примітивний день. Нічого не віщувало біди. Я займалася звичайними хатніми справами, а моя донька збиралася на вулицю. Її позвала подруга, вони грають кожного дня. Добре коли діти мають таку гарну дружбу з раннього віку.

– Мамо, я вже готова.

Я дивлюся на свою крихітку. Емілії вже одинадцять, і вона у більшості схожа на мене аніж на свого батька. Зараз вона у домашній білій сукні, що нижче колін. Їй дуже пасує, хоча і трохи завелика, та з поясом якраз. Її русяве волося дбало зібране у високий хвіст, він був зроблений мною ще зранку. На її ногах босоніжки.

– Ти чого ходиш в обуві по хаті? Може візьмеш куртку, провсяк випадок? Здається сьогодні має бути дощ.

– Але на небі ні хмаринки!

– Той що? Візьми куртку будь ласка. 

– Добре.

Вона пішла за курткою, знову в обуві. Я почитали головою. Емілія не завжди така неслухняна. Зазвичай вона більш сприятлива до моїх слів. Але я розумію, що зараз у неї починається перехідний вік, тому стараюся ставитися до неї з розумінням. Я ніколи її не б'ю і сильно не сварю, особливо коли розумію що в цьому немає потреби. Доня прекрасно розуміє мої слова. Вона дуже розумна для свого віку.

– Я пішла!

– Гарно погуляти.

– Дякую.

Почувши що двері відкрились і закрились, я повернулася до готування їжі. Завжди хочу придумати щось нове, хочу здивувати себе і Емілію. Вона у мене не перебірлива і це мене радує.

Як тільки я зав'язую своє волосся, як чуб що двері знову відчинилися. Донька забігає до мене на кухню. Я обертаюся до неї і бачу переляк в її очах.

– Що сталося?

– Там... Там... Там якийсь чоловік!

До мене не одразу доходить. Чорт! Біжу на вихід і дійсно біля дверей паркану лежить чоловік. Він непритомний, в чорному, порваному худі. Подерті штани. На його голові надітий капюшон. Навіть звіддаля видно що він весь в синцях, а ще він в калюжі крові. В мене відібрало мову. Прийти до тями важко, але треба. Б'ю себе по обличчю і дістаю з кишені штанів телефон. Набираю швидку, вони обіцяють бути швидко. Знімаю фартух.

– Емілія заходь додому і чекай мене там. Я повернуся одразу, як все вирішиться.

– Добре.

Вона досі перелякана, тому не перечить. Мовчки заходить додому забираючи фартух, який я їй віддала. Коли вона зачиняє двері я йду до цього чоловіка.

Чекати й справді довго не довелося. Швидка приїхала і забрала нас до лікарні. Вже там, у холі, стала чекати результатів від лікаря. Все ж таки хочеться упевнитися, що цей чоловік упорядку. Я ходу колами. В невдовзі мене зупиняють.

– Зої Емброуз?

– Так! – обертався на звук.

– Я Рей Мізері, лікар, що оглянув вашого пацієнта. На жаль нього амнезія і він нічого не пам'ятає, навіть свого імені. З іншим ми впоралися і впринципі він впорядку.

– О боже! Йому, напевне, немає кому допомогти...

– Окрім вас, нікого. Його можуть відвести в притулок для безхатьків, але там його шанси на видужання куди менші.

– Ох... Я візьму його до себе і буду допомагати, допоки він не згадає все що потрібно. 

– Вельми щиро з вашого боку. Я оформлю документи на виписку і можете їхати. 

Рей пішов. Не знаю чим думала беручи незнайомого чоловіка до себе. В мене ж дома одинадцятирічна дитина. Звідки мені знати як він поведе себе. Я дурепа! Сподіваюся що не пошкодую про своє рішення.