Розділ 11

— Не знаю. А якою має бути?

— Вона тобі сподобалася?

— Дівчина як дівчина, — стискає плечима та зосереджується на дорозі. Не витримую та вибовкую те, про що краще мовчати:

— Ти їй сподобався і вона хоче зустрічатися з тобою. Сподіваюся ти розумієш, що це неможливо.

— Серйозно? — Артем заходиться сміхом, — Оля? 

— Так. Тому, якщо вона проявлятиме ініціативу, а вона точно проявлятиме, одразу відмов їй і не давай примарних надій.

— Чого я маю це робити? Може, у нас щось вийде, —я сиджу нерухомо і не можу зрозуміти, що у них має вийти. Побачення? Сім’я? Діти? Артем наче навмисно дражнить мене, — якщо я з нею одружуся, то ти станеш моєю тещею? Тепер зрозуміло звідки беруться анекдоти про неприязнь зятів до тещі.

— Якщо у тебе неприязнь до мене, то звільнися, — ображено надуваю губки.

— А як я тоді дізнаюся про Олю більше? До речі, даси її номер телефону? — чоловік насміхається з мене.

Це знущання! Краще б я взагалі мовчала. Здається, я розпалила азарт в очах Артема.

— Я намагаюся достукатися до твоєї розважливості. Дмитро явно не схвалить ці стосунки і тебе звільнить. Олі різко обріже бюджет і вона сама тебе кине. До того ж, вона звикла до дорогих закладів. От куди ти її поведеш? До піцерії?

— Не хвилюйся про це, — чоловік супиться, — впевнений, ми знайдемо місце де можна затишно провести час. Наприклад, у моїй спальні.

Ревнощі роздирають груди. Бурхлива уява малює їх двох на зім’ятих простирадлах… Спітнілі тіла, чуттєві поцілунки, палкі пестощі… Не можу! Здається, зараз мій мозок вибухне. І чому я розпочала цю розмову? Намагаюся не показувати свого стану та відвертаю голову до вікна:

— Дмитро тобі шию скрутить.

— Мабуть, якщо ще дізнається, що я спав не тільки з його донькою, але і з дружиною. Люблю ризикувати.

— Ти сам себе чуєш? — не витримую та підвищую голос. Не можу продовжувати гру з вдаваною байдужістю. — Звучить огидно. Це неподобство!

— Не можу пройти повз неподобство, маю взяти у ньому участь, — Артем широко всміхається, а мене тіпає від злості:

— Ти нестерпний! Це ти навмисно, так?

— Ні. Я справді зацікавився Олею. Не хвилюйся, буду з нею ніжним.

Це стало останньою краплею. Злість вирує у тілі та скручується у тугий вузол на грудях.

— Припини! Я хотіла поговорити з тобою, як з дорослим зрілим чоловіком, але бачу, ти ще не виріс. Звісно, можеш водити у своє ліжко кого завгодно, але я прошу — тільки не Олю. Проте ти, наче мало напакостив у моєму житті, вриваєшся після стількох років відсутності й нахабно заявляєш, що розважатимешся з моєю падчеркою. Тобі дівчат не вистачає? 

Не стримуюся —- з моїх очей течуть сльози. Поспішно витираю їх, але чоловік встигає помітити прозорі намистинки, котрі течуть моїм обличчям. Він звертає вбік та зупиняє авто. Розвертається до мене, хапає мої долоні у свої руки:

— Ти чого? Через Олю? Я жартував, чуєш?

Артем пальчиком торкається моїх щік, ніжно змахує сльози. Його дотик. Гарячий, бажаний, п’янкий, дурманить та викликає трепет у серці. 

— Повірила? Дурненька! Я й не підозрював, що ти так відреагуєш, — нахиляється та цілує у щічку. 

Б’є струмом в серце й змушує його оживати. Воно калатає сильніше, наповнюється ніжністю та теплом. Чоловік пригортає мене до себе, важко дихає. Я не можу себе контролювати. Горнуся до його грудей, які здіймаються високо доверху. Заплющую очі, уловлюю знайомий рідний запах й подумки переношуся в минуле. Туди, де нам було добре разом. Хочеться повернути той час та знову танути у його обіймах. Тіло плавиться, серце горить у вогні, а душа тягнеться до того, кому я байдужа. Згадую причину нашого розставання й мене одразу проймає крижаним холодом. Шморгаю носом та змушую себе відхилитися:

— Я прошу тебе, тільки не Оля. 

Артем нахабніє. Тягнеться та цілує мене у чоло:

— Чому? Ти ревнуєш мене? Чи гадаєш, що я її не гідний?

Стискаю губи. Подумки повторюю це саме питання для себе і з жахом усвідомлюю, що небайдужа до Артема. Почуття повертаються бурхливою хвилею й здатні змити все на своєму шляху. Мені варто триматися подалі від цього чоловіка. Не можу зізнатися у такому. Важко видихаю та намагаюся звільнитися від бажаних обіймів, проте Артем міцно тримає у своєму полоні:

— Не відпущу, поки не скажеш, — шепоче на вухо.