1

Зазвинів  будильник на телефоні, і я закрив очі.

    - О, ти вже вдягнутий, а я думала що ти ще спиш, - зазераючи в кімнату прозвенів другий контрольний будильник стареньким голосом.

 - іди тоді снідати - добавила закриваючи двері Поліна Семенівна

Я встав з кроваті, взув туфлі, взяв зі столу дешевий телефон, цигарки з підробкой запальничкой зіпо, і дивлячись на стіл, подумав яке гарне слово - " мінімалізм". Погода мене зустріла радісно дощем, одне втішало, що хоть вітер дув не в спину. Не розтягуючи задоволення я йшов швидко, опустивши голову дивлячись під ноги щоб не набрати води в ризинові чоботи які дала мені Поліна Семенівна. Вже за годину я був на переїзді, зайшовши до пункту регулювальника як завжди пахло мазутою, підсилював цей аромат, «запах» вчорашнього святкування жіночого восьмого числа празника. (Блін забув поздоровив тьоть Полю)На столі валялось безліч одноразових стаканчиків, а обоє-двоє стільці лежали поломані біля топки ждучи кримацію, фуршет- нинів моді. Д. Коля стояв біля вікна, виконуючи свою роботу, дивлячись в вікно.  Я забіг, привітавшись по бистрому почав перезувати ризиняки на туфлі.

- Що десь нернув? - запитав д.Коля швидко поглянувши  на мій мокрий слід на полу.

- Та да, трохи прогледів ямку. Болото так розлилось щой дороги не видно.

- Оно візьми сухі носки – і кивнув головою в бік батареї.

- Та ну?! - зніяковівши відповів йому.

Він повернув голову з широко откритими очима. - Бери! - викрикнув д.Коля, - вони нові і сухі забувся вчора на дворі, оно лейба ще розмокша лижить. - добавив д.Коля, заспокоївши мою гідність.

- дякую. - з вдячністью більше за турботу ніж за послугу відповів йому.

- "дякую" не булькає, посмінувся мабудь пригадуючи вчорашній якийсь момент,потім різко,посмішка пропала і ніби я в проложив колії, придумав єлектропотяг, і його віконце, перевів погляд на мене.- давай скоріше, оно вже твоя таксі їде.

-Дякую допобачення.

-він відповів ;Угу і понюхав ліву руку

  Заскочивши в електричку, в ніс вдарили перемішані запахи молока, риби і переляка малого поросятка , останній запах - мяко кажучи, був самим шанелівським. Освітлення в вагоні було скупим, в тамборі підозріло мигало світло ніби в фільмах жахів. Це був буденний день і нічого цікавого не відбувалось. Я перевів погляд у вікно, воно було прозорим, як і більшість вікон в цьому вагоні. Я завжди зайнявши місце встигаю вибігти і протерти скло, але не завжди встигаю в нього дивитись.

По асвальтованій дорогі, яка йшла паралельно коліям, їхала машина з одкидним верхом яка коштує можливо як весь наш потяг, її вела молода дівчина з ногами як у мене тільки довгими і гарними. Я подумав, що краще - бути чесним, скромним і пишатись цим  їдучи в замусоленій  електричці, чи бути продажной, безсоромной і безпренципной людиной їдучи в дорогому кабері.

 Якби були курси, я даже грошей не пожалкував щоб навчитися останньому.

      Після не дорогих наборів овочів в салаті  під назвою "Винігрет-електричка" , я перйшов до другої не менш смачнішої страви  "олівє-метро".

Постійно їзджу з ранку в вагоні з двома своїми співробітницями, вони відводять  очі ніби не помічають мене. Вважають себе гарними красунями, звідки і як вони дійшли цього висновку, якщо відображення своє можна побачиьи майже скрізь в місті, на той випадок якщо дома немає дзеркала. Я не звертаю уваги, навіть якби було навпаки я ще більше ставби себе зневажати. В однієї срака наче жопа в другої навпаки. Мене не девує що навіть такі не гарні обжоро -дівчата, не бачать в мені нікого, тому що я трохи не гарний, і не сильно - але трохи замкнутий,-так мені пяна з добрими поривами сказала  за всих тьоть Ніна, добавивши - головне душа. Вийшовши на нашій зупинкі, я дав змогу їм піти вперед, і помалу дивлячись під ноги поплентався на вихід з метро.

     Зайшовши в офіс всі сиділи за компьютерами, я також сів за своє робоче місце, і ввімкнув комп, ціж -самі дві кукуськи вирішували де дешевше наростить ресніци. 

- В спортзалі - вирвалось в мене тихим бурмочінням.

- что? - обернулась та що сиділа до мене спиой, на моєму столі.

- Можна? - показуючи на свої бумаги для запису, під її мяким місцем. 

Мадама зсадила свого туза, і недовольно, подефілювала на кухню. Її дві половинки віддаляючись зваблюючи підморгували мені по черзі.

Я розрівняв папір, і прийнявся дивитис кому требе перезвонити щоб домовитись про зустріч для перегляду квартири. Зробив пару дзвінків, на другому кінці, мене повідомили не зовсім вічливо що я їм вже телефонував і більше щоб цього не робив. Яб і радий, але забувся відмічати  номера на які вже звонив.

В голові все перемішалось, в блокноті щось назачеркане....

я набрав номер,Поліни Семенівни.

-  Драстя Поліна Семенівна.

- Ще раз скажеш  ''Драстя'' і я тебя вижену. Добрий день або доброго здоров'я, доречі другее мені не завадить -ніби до самої себе промовила останню фразу старенька.

-Щось забувся? 

- Ні, ні, не знаю як вам сказати ..я в цьому міяці не зможу заплатити за кімнату.

-Саша щось трапилось?- з тривогою запитала Семенівна

-Ні, я просто не зміг ні однієї квартири здати в аренду за місяць.

-Олександре я ставлю тобі двійку, строго заявила вчителька укр.мови на пенсії,- їідь до домущось придумаєм.

Фраза "їдь додому" мене злякала, але продовження "щось придумаєм" дала надію на те що Поліна Семенівна мене може ще не вижене.

Сьогодні в електричці в останньому вагонові їдучи в село, я "Йому" відповів: "так" і потянувся рукою за бутилкою яку глухо-німий жебрак мені як завжди пропонував  перед тим як ритуально закрутити і вилити вміст оковитої в горлову порожнину. Не знаю що його більше збентежило, те що я вперше погодився випити з ним чи  розуміння того що я можу комусь розповісти те чим він зі мною ділився думаючи що я німий. Він послабив обхват прижатої до грудей бутилку з оковитою, я дивлячись йому в очі обережно, без різких рухів взяв "пшеничну" зробив декілька ритуальних кругових обертів,  перехеливши бутилку  дивився на глухо-німого як він дивиться ніби зачарований на бульбашки які підіймались до донишка. М'язи лиця я контролював, рвотний порив подавив, тільки ось з очима нічого не міг вдіяти, горілка була пикучою, дишевою і гавняною точь в точь як і моє життя. Моє ,,дякую" остаточно розвіяло йог надію що я не німий, він закрив "на половину порожню" пляшку, встав, і перед тим як піти поглянув на мене як на  брихливого злодія. Після цьог ми бачились, я йому кидав кожного разу милостиню,його погляд робився такий самий як і останнього разу, ще було видно що він хотів мені сказати якісь слова...але не міг цього зробити бо грав роль глухо-німого жебрака.