Розділ 1.

Віра.

— Віро, обережніше! — Несміливо кричить мені худенький однокурсник, хапаючи мене за руку, та різко тягне на себе.

Перед очима, як у прискореному фільмі, миготить силует величезного позашляховика, який проноситься саме там, де ще дві секунди тому стояла моя права нога.

Скромних габаритів хлопця, на жаль, не вистачає, щоб утримати нас двох у вертикальному положенні. Через банальну несподіванку, я не встигаю правильно переставити ноги та, втративши рівновагу, лечу дупою на тротуар. Не забуваю при цьому потягнути разом із собою до землі нещасного однокурсника.

І здався мені той безглуздий проїзний, який десь сховався на дні моєї сумки. Я могла його знайти сидячи в автобусі.

Через свою неуважність я мало не втратила ноги, бо якийсь телепень не гальмує на світлофорах.

— Гей! — все, що я встигаю вигукнути, перш ніж моя дупа стикнеться з розпаленою тротуарною плиткою.

Ой, як боляче! Сподіваюся, хрускіт, який я почула при падінні, — це всього лише розчавлена пачка печива з сумки, а не мій багатостраждальний куприк.

— Ти навіщо це зробив… — Озираюся на такого ж потерпілого, як і я, та примружуюся. Здається, хлопця звуть Мишко.. — Михайло? У мене тепер о-о-т такий синець буде ззаду. — Розставляю долоні якомога ширше, показуючи розмір майбутньої трагедії.

— Взагалі я тобі життя зараз врятував. — Мишко, попри свою щупленьку статуру, досить швидко підіймається з землі та навіть подає мені руку допомоги. — І, до речі, мене звати Сашко.

Дідько! Подумки плескаю рукою себе по чолу. Точно! Це ж Сашко, а Михайло — це той руденький такий хлопчина з паралельної групи, він ще окуляри носить у товстій оправі.

— Дякую, Ми.. — хапаюся за простягнуту долоню та відриваю свою п'яту точку від тротуару, — тобто Олександре, спасибі тобі величезне!

Перш ніж підвестися вгору остаточно, доводиться трохи поповзати на колінах по сірій плитці. Від падіння весь вміст моєї сумки став надбанням громадськості. Тепер треба зібрати то все до купи.

Закидаю все, що трапляється під руку, назад у свій «баул». Так мій тато лагідно називає мою сумку для навчання.

У неї спокійно одночасно поміщаються зошити з лекціями, залікова книжка, блиск для губ, навушники, пилка, тампони, ручки, олівець, старий чохол від мобільного телефону, та сама пачка печива, льодяники від горла та антисептик.

Сонцезахисні окуляри одразу вирушають до найближчого смітника. В них тріснула оправа. Шкода, звичайно. Звісно вони були досить дешевими, але їх форма мені дуже пасувала. Завжди надягаючи їх собі на ніс, я відчувала себе крутим рейнджером або капітаном якогось боїнга.

Добре, хоч мобільний телефон був у внутрішній кишені, тому взагалі не постраждав.

Тисну розблокування та дивлюся котра година. Тринадцять п'ятдесят сім. Ось-ось під'їде автобус. Пропустити його не можна, бо наступний приїде аж за годину. А мені ще Артема з садочка забирати.

Струшую долонями пил з колін та випрямляю нарешті свою спину. Упираюся кулаками в поперек та роблю невеликі нахили вправо, вліво. У районі куприка ще трохи ниє, але сподіваюся до вечора пройде.

Дідько! Вже автобус підійшов. Бачу, як моя найкраща подруга без мене заходить усередину та сідає біля відчиненого вікна.

— Катю, — кричу щосили, сподіваючись, що вона мене почує, — затримай автобус.

Як на зло, на світлофорі досі горить червоне світло для пішоходів. Треба почекати ще п'ятнадцять секунд, щоб можна було переходити на той бік дороги.

Водій автобуса рушає з місця, а разом із ним і я. Не дивлюся ані вліво, ані вправо. На все ще червоний сигнал світлофора мчу через пішохідний перехід автомобільною дорогою.

Лунає різкий вереск гальм. Голосні крики студентів.

Моє життя проноситься перед очима. Воно таке коротке. Там лише мама, тато, молодший брат, дитячий садок, школа та перший курс університету.

БАМ.

Здається, я лежу на капоті чиєїсь машини. Тут тепло. Дивлюся на небо. Воно таке блакитне. Сонечко світить. Яскравий день. Але замість птахів чомусь по небу летять мої зошити.

А раптом переді мною з'являється янгол. Він знімає сонцезахисні окуляри та беззвучно ворушить своїми пухкими губами.

У вухах стоїть тільки писк, ніби поряд стоїть пульсоксиметр та на моніторі горить лише пряма червона лінія. Пульсу немає.

— Я нічого не чую, — мій голос у вухах огидно пищить, мов з дитячого мультика.

Вдивляюся у свого янгола. В нього карі, практично чорні очі, смішна зачіска, широкі плечі та круглий німб над головою.

— Янголе, я померла? — Єдине запитання лунає з моїх вуст.

Я проти волі заплющую очі.

— Не цього разу, люба, не цього разу, — ледь чутно відповідає мені низький чоловічий голос. 

Я встигаю посміхнутися, перш ніж провалююся в непроглядну темряву.

Ну, сто відсотків — янгол.