Глава 3.1

Поліна

— А я нівроку, — тихо кажу собі, вдивляючись у власне відображення у дзеркалі. Але ці слова звучать не надто впевнено..
Телефон дзижчить на столику. Це повідомлення від таксиста. Він уже чекає. Хапаю сумку й прямую до виходу.
Таксі швидко довозить мене до величного тридцятиповерхового будинку. Його сірий фасад нагадує гранітний монумент, що дивиться в обличчя зимовому небу. Я кілька митей вдивляюся в його чіткі, строгі лінії, і відчуваю себе малою комахою перед цією урбаністичною твердинею.
Але справжнє враження справляє не сама будівля, а люди, які поспішають повз. Чоловіки в ідеально підігнаних костюмах, темно-сині та графітові піджаки лисніють під м'яким зимовим сонцем. Жінки — впевнені, стрункі, як змальовані з картин, — міряють простір високими підборами, їхній одяг майже таких самих кольорів: приглушений сірий, насичений чорний інколи трапляється бордо.
Я виходжу з машини, раптом відчуваючи, що мій власний вигляд не витримує порівняння, незважаючи на всі старання виглядати професійно. Розправляючи пальто, я вирівнюю спину, роблю глибоко вдихаю морозне повітря й прямую до обертових скляних дверей.
 Усередині до мене підходить охоронець, невисокий чоловік середніх років із втомленими очима. Його оцінювальний погляд змушує мене задуматися, чи це такі суворі заходи безпеки є нормою тут, чи це щось інше.
— Пані... ? — починає він і замовкає, ніби чекаючи, щоб я продовжу.
— Поліна Ковальська, — я намагаючись ввічливо посміхнутися, хоча  почуваюся трохи невпевнено. — Я прийшла на співбесіду на посаду секретаря пана Бігуса.
Це ім’я все ще звучить трохи дивно знайомо, хоча я не можу згадати, де могла його чути.
— О, ви нова секретарка, — усміхається він тепло, як старий знайомий, що нарешті впізнав мене.
— Ні, поки що тільки на співбесіду, — уточнюю я,
— Звісно, звісно, — поспіхом погоджується він і робить жест рукою, запрошуючи йти за ним. — Ходімо, будь ласка.
Ми заходимо в широкий хол, де в центрі розташований великий круглий стіл із темного дерева. За ним сидить жінка, приблизно мого віку, у строгому костюмі. Її погляд поверх окулярів, немає нічого спільного з прихильністю. Вираз її обличчя змінюється з байдужого на явно незадоволений, як тільки вона зустрічає мій погляд.
— А це що ще таке? — різко запитує брюнетка, її голос звучить так, ніби вона помітила пляму на улюбленій сукні.
— Пані Ковальська, — звертається до неї охоронець, подаючи жест у мій бік, — вона прийшла на посаду секретаря. Пан Бігус уже чекає на неї.
Моє серце калатає: Чекає? На мене? Я збентежена не менше за брюнетку. Це ж просто співбесіда! Звідки така впевненість? Вони навіть не знають, чи я відповідаю вимогам. Чесно кажучи, я й сама цього не знаю, бо ніколи не працювала в подібних компаніях.
— Я про це нічого не знаю, — відповідає жінка крижаним тоном. 
— Вам і не треба, — рішуче відрізає охоронець. — Наказ безпосередньо від Данила Яковича.  Через десять хвилин пані Ковальська має зустріч із гендиром. Видайте їй перепустку. 
Попри ввічливу посмішку, його тон різкий, і це лише підсилює мою внутрішню тривогу. Роздратування секретарки, несподівана увага до мене й те, як усі поводяться, ніби я вже найнята, остаточно вибивають ґрунт із-під ніг.
Минуло лише кілька хвилин, але здається, що час тягнеться вічність. Дівчина з явним небажанням видає мені перепустку, майже кидаючи її через стіл. Я уважно дивлюся на пластикову картку й читаю напис уголос, ледь не заїкаючись:
— Поліна Ковальська, секретар. Агенція «Фортуна».
Я вже готова вигукнути: Що за дурня? — але слова застряють у горлі. Я глибоко вдихаю, намагаючись зібратися, й крокую до ліфта. Охоронець супроводжує мене, а потім жестом запрошує всередину скляної кабіни, залишаючи мене саму.
— Нагорі вас зустрінуть, — пояснює він, перш ніж двері зачиняються. — Удачі.
Його слова мене не заспокоюють. Як тільки ліфт починає рух, я відчуваю, як хвиля тривоги накриває мене. Плавний підйом здається нескінченним, а мої думки крутяться в голові, створюючи хаос.
Це якась помилка? Чому все так дивно? Чому Бігус "чекає" на мене, ніби я вже пройшла співбесіду?
Зрештою, ліфт дзвенить, сповіщаючи про прибуття. Двері повільно розсуваються, і я відразу бачу чоловіка біля стійки рецепції. Він високий, атлетичної статури, але без цих жахливих м’язів, що намагаються розірвати сорочку. Йому, мабуть, трохи за тридцять. Його волосся чорне, мов вугілля. Шкіра світла, майже бліда, але це лише підкреслює його сувору елегантність.
Його темний погляд фіксується на мені, вивчаючи кожну деталь. У цей момент здається, що повітря у ліфті раптово стало важчим. Моє дихання перехоплює, а серце шалено б’ється, віддаючись у скронях.

— Данило Бігус, - представляється він.   

— Поліна Ковальська, - відповідаю тремтячим від хвилювання голосом.