Глава 1.1

Чому вони завжди говорять одне й те саме? «Це не те, чим здається». Ця фраза звучить так жалюгідно. 

- Денисе, ти... і вона... - я вказала на Олю, яка в одну секунду з подруги перетворюється на ворога, упиваючись своїм тріумфом. -- Ви коханці? - Мені потрібно було почути це, щоб переконатися, що не сплю.

- Ні.

- Так.

Вони вимовили ці слова одночасно. Ці два коротких слова рознеслися по кімнаті луною. Денис із люттю повернувся до Олі, але вона тільки посміхнулася, ніби все це було лише грою, в якій вона сподівалася здобути перемогу.

Я намагалася зібратися з думками, хоча мій розум захлеснуло море емоцій. Усе, що я побачила за ці секунди, раптом стало абсолютно ясним. Чоловік, якого я кохала, обожнювала, якому довіряла всю себе, зраджував мене. І не просто з кимось. А з моєю «подругою». З тією людиною, яка роками була поруч, якій я відкривала душу і ділилася радістю.

Очі защипало. Я ненавиділа себе за слабкість, але сльози виривалися назовні зливою.

- Поліно, послухай мене, - заговорив Денис, швидко натягуючи джинси. - Це була помилка. Я не хотів. Просто... одноманітність, робота, втома...  Це вперше, правда, я...

- Не бреши їй, Денисе, - перебила Оля сідаючи на ліжко, все ще закутана в ковдру. У її голосі звучала насмішка, а в очах читалася холодна впевненість. - Тобі більше не потрібно брехати. Вона все зрозуміла. Ми позбулися проблеми.

Я застигла. Вона говорила, як переможниця, а кожне її слово било по мені сильніше за батіг.

- Ольго, заткнися! - вигукнув Денис, різко обертаючись до неї.

Він відсахнувся від неї, ніби тільки зараз усвідомив, що вона тут, поруч. Він зробив крок до мене, але я відступила. Два маленькі кроки назад, ніби вони могли врятувати мене.

- П'ять років коту під хвіст, - вимовила я, скоріше самій собі, ніж їм.

Значить, весь цей час він брехав мені. Нічого, крім ілюзій, які я сама створювала, чіпляючись за примарне почуття. Весь цей час я кохала. А він - ні.

- Поліно, будь ласка... - Денис вирвався з хватки Олі і зробив ще один крок до мене. - Дай мені пояснити!

- Ні, не чіпай мене.

Я підняла руку, щоб зупинити його, коли він потягнувся до мене. Серце калатало, як загнаний звір. У голові шуміло, все навколо попливло. Я похитнулася і змушена була спертися на стіну, щоб не впасти.
Звуки стали приглушеними. Я ледь чула, що він говорить, ніби я стояла за склом. Гул у вухах ставав дедалі гучнішим, через що я майже нічого не розуміла. Кілька разів струснула головою, щоб повернути ясність, але це не допомогло.

Тоді я відчула, як Денис доторкнувся до моєї руки. Мені стало гидко від його дотиків.

- Кохана, що з тобою? - запитав він. Його голос був сповнений хвилювання, але слово «кохана» звучало як насмішка.

Я різко прибрала його руку.

- Не чіпай мене, - прошепотіла я, не піднімаючи на нього очей. Моє серце розривалося, але я відчувала, як повільно, але вірно всередині мене піднімається лють.

Оля все ще стояла осторонь, спостерігаючи за нами. 

- Знаєш що? - я підняла очі, витираючі мокрі щоки. - Не обтяжуй себе поясненнями. Ти зробив свій вибір. Тепер я роблю свій.

Я повернулася до дверей, плануючи піти геть. Я не дозволю їм принижувати мене. В одну мить кохання, що стільки років заповнювало моє серце, перетворилося на зневагу. З гордо піднятою головою я йшла, а всередині мене все кричало. 

У голові все ще кружляють одні й ті самі думки: п’ять років брехні. Роки, які я вважала чарівними, наповненими чистим і щирим коханням, виявилися ілюзією, лише добре зіграною виставою. 

- Сьогодні у нас річниця, - шепочу ледь чутно наостанок, немов не можу повірити в це навіть сама. - Сьогодні п'ять років, які були фарсом.  

Я дивлюся на його бочі ноги. Він побіг мене наздоганяти. Бачу, як Денис блідне, його погляд метушится, немов він тільки зараз згадав, яке сьогодні число. Я бачу, як до нього доходить, наскільки цей день важливий для мене. Або був важливий. Він заплющує очі, стискає губи в тонку лінію і намагається втримати мій погляд.  

- Мені дуже шкода, - вимовляє він. - Будь ласка, давай поговоримо спокійно. Вислухай мене.  

- Ні! - Уперше в житті я поводжуся так рішуче, що він дивується і відступає на крок. — Ти ніколи не кохав мене. Я була зручною для тебе. Досить. Весь цей час я намагалася догодити тобі. Тепер досить!

- Що ти маєш на увазі? - запитує він, розгублено кліпаючи.  

- Все скінчено, - я дивлюся прямо в його очі. - Ніякого «довго і щасливо» не буде, - додаю з гіркою усмішкою, зобразивши лапки пальцями.  

-- Ти не можеш залишити мене, - благально скиглить він. -- Я не знаю, як жити без тебе. Вона — просто захоплення. Ти - єдина, кого я люблю!  

Я бачу, як ці слова ранять Олю, але вона швидко бере себе в руки і піднімає підборіддя. Вона підійшла до дверей, все ще загорнута у ковдру. Тільки погляд з переможного змінився за зляканий.  

- Думаєш ти щось значиш для нього?, - холоднокровно кидаю я їй. - Колись він так само вчинить і з тобою.