8.2

Підхоплююсь і починаю влізати у вчорашній одяг. Від поспіху необачно смикаю капрон – від коліна вниз починає повзти стрілка. Ну, це найменша шкода в моїй ситуації. Та однаково неприємно. Вовтужусь зі змійкою ззаду на сукні, коли телефонує той невідомий і настирливий відучора номер.

Трохи роздратовано кажу «Алло». Мені у відповідь лунає тиша, натомість у двері в цей час стукають.

Уже прийшли виселяти? Я ще волосся хотіла підсушити. Попрошу буквально п’ять хвилинок…

– Так! Кажіть, або я кладу слухавку. Мені незручно розмовляти, – другою рукою відмикаю двері. – Якщо можна, почекайте трохи, я звільню номер… О, це ти?

Марк.

Тобто Марк Сергійович.

Треба було сказати «ви». Але язик не повертається викати після того, де був його язик…

Жар кидається до шкіри від нових спогадів, що прояснюються в голові. І вся рішучість кудись випаровується. Не знаю, як реагувати та поводитися.

Марк тим часом простягає паперовий стакан. Іронічна усмішка викривлює один кутик його губ.

– Пробач за надмірну драму. Це аспірин. Думаю, тобі не завадить зараз. І можеш не поспішати. Я вніс оплату за добу вперед, тож якщо захочеш ще відпочити…

Це він-таки натякає на продовження? Ми ж, наче, усе з’ясували. Хмурюсь, і Демченко уточнює:

– Тільки ти. Казала вчора, що не хочеш повертатися додому.

– Так, але колись однаково доведеться. І кіт у мене. Тож дякую за ліки, але готель… не треба було.

– Як скажеш.

– І за вчора. Не пам’ятаю, хто платив. Але це мала бути я. Тому що… – мені це здається правильним за відчуттям, менш брудним? Не знаю, як пояснити.

Та він без заперечень киває.

– Вирахую з першої зарплати керівника відділу. Чи це рішення теж зранку стоїть під питанням? – сканує мене уважним поглядом, а всі натяки на усмішку чи грайливість зникають.

– Ні, не стоїть. Мені потрібна ця посада, – зараз, як ніколи. Тож наважуюсь-таки на ці зміни.

Буде на чому сфокусуватися, та й додаткові гроші знадобляться в моєму хиткому сімейному становищі. А кілька дискомфортних хвилин у ліфті якось переживу.

– Звичайно, якщо ми забудемо цей інцидент, – уточнюю для певності.

– Згода. Тоді офіційно вітаю з підвищенням, – салютує паперовим стаканчиком.

Недоладно розтягую губи. Насвяткувалася вже вчора!

– Піду скасую бронь. Ви вже готові, Юліано Вадимівно?

О! У нас знову нейтральні та ділові стосунки? Супер. Мені підходить.

Ще б якось позбавитися асоціацій, що викликають тепер його плечі, пальці, запах парфуму й тембр голосу.

– Практично, тільки з волоссям розберусь, – відкидаю пасма з обличчя та обережно забираю стакан, аби не торкнутися руки боса.

– Це те, що я думаю? – примружується та тягнеться до моєї шиї. Раптом рішуче крокує вперед, голос бринить низько та схвильовано. – Чорт. Пробач, не хотів. У тебе неймовірно ніжна шкіра…

– Це не важливо! Усе. Проїхали.

Відхиляюсь від його долоні. Телефон, що досі тримала в пальцях, вислизає. Глухо падає на килимове покриття. Демченко підбирає першим та, оглянувши, повертає мені.

– Наче, цілий. Важлива розмова?

– Та ні, – дивлюсь на підсвічений екран.

Секунди рахуються, але жодного слова чи звуку я так і не почула з того боку. Через це практично забула, що дзвінок триває, щойно розчинила двері.

– Мабуть, хтось помилився, – скидаю виклик.

– Ясно. Пий, – киває на стакан, – і збирайся. Чекатиму на ресепшені. Я підігнав машину, тож дорогою якраз обговоримо деталі щодо нових обов’язків. Можливо, є якісь зауваження чи пропозиції?

– Насправді є… – пригадую ідеї, що так кортіло ними поділитися. – Але чи варто нам знову проводити час разом? Я можу спокійно доїхати на…

– Юліано. Ти достатньо виразно висловилася, що не зацікавлена в мені, як у чоловікові. Я правильно зрозумів?

Киваю.

Переді мною знову офісний варіант Марка Сергійовича. Виговорює сухо та холодно, наче я спізнилася, чи затримала тижневий звіт.

– Тоді пропоную закрити це питання та діяти відповідно до субординації. Подумай добре, це можливо з твого боку? Жодних поступок не буде. Це зрозуміло?

– Звісно, – кліпаю та намагаюсь не опустити погляд вниз, як сором’язлива першокласниця. А він вміє тиснути! Не дарма деякі тираном кличуть.

– Тоді ще раз спитаю, посада цікавить?

– Так.

– Пропозиції є?

– Так. Навіть декілька.

– Тоді вважай, що це понаднормове навантаження, що йде в комплекті до надбавки. Чекаю внизу. Не затримуйся. І випий нарешті знеболювальне. Мені потрібна твоя світла голова.

Розвертається та йде коридором, а я остовпіло дивлюся йому в широку м’язисту спину колишнього плавця.

Дивовижний у мене бос. Пригощав коктейлями, фліртував і заспокоював, вилюбив, майже зізнався в коханні, а тепер присоромив за мої непристойні натяки. Мої!

З розуму з’їхати можна.

І головний біль, схоже, теж цього домагається.

Тож я зачиняю двері та роблю великий жадібний ковток рідини зі стакана.

Напій богів! Прохолодний, з апельсиновим присмаком і ледь відчутною гіркотою справжніх ліків.

Волога біжить моїм тілом, наче священна ріка в пустелю.

Ось що треба було випити вчора. А не оце все…

Присмоктуюсь до соломинки та блаженно прикриваю повіки.

Болісні поштовхи у венах починають зменшувати темп.

А от цікаво… турбуватися про самопочуття своєї підлеглої – це в рамках субординації? Чи це мені просто так з босом пощастило?