4.2

Не згадаю, щоб колись бачила Андрія таким знеструмленим. Зазвичай енергійний, оптимістичний, пробивний і нескорений чоловік лякає мене до холодних дрижаків і темних кіл перед очима.

– Що з тобою? – долаю відстань до ліжка та обережно сідаю на край. Відчуваю: Андрій не хоче, щоб його зараз торкалися.

– Я… Чорт, я не знаю, як це сталося. Але допоки все остаточно не вийшло з-під контролю… Не хочу так вчиняти з тобою. Ми ж можемо все обговорити. Порозумітися як цивілізовані люди.

Мотаю головою. Я нічого не зрозуміла.

– Про що ти? – питаю, а пальці тягнуться до букета. Поправити зігнутий бутон.

– Не чіпай! – раптом сідає на ліжку, але тієї ж мити падає назад на спину. Затуляє обличчя руками, тре його рвучко й нервово. – Це не для тебе. Для іншої.

Іншої…

Якої іншої – хочу спитати, але здогадка заморожує думки, зупиняє подих і кров у венах.

Я теж готова впасти, скошена цим коротким невблаганним словом. От тільки тіло все заніміло, не відчуваю його. Аж допоки в грудях не починає пекти – змушую себе втягнути повітря та випустити.

Інша.

– Ти?.. Давно з нею? – шепочу крихким голосом. Наче мало мені шоку й болі. Я осліплена й оглушена, але хочу знати все! Хай доб’є мене тут і зараз, щоб не довелося щось вирішувати та існувати далі. Як це можливо? Коли за одну мить усе руйнується?

Зруйнувалося, а я і не помітила.

Він мовчить.

– Давно? – злість потроху розморожує м’язи й голосові зв’язки.

– Ні. Кілька місяців…

Тепер я затуляю обличчя долонями.

Чому я нічого не помічала? Де славнозвісна жіноча інтуїція, коли вона потрібна?

Я думала, що чоловік неговіркий і дещо пригнічений через роботу. Давала йому простір, займалася своїми справами. Якраз кінець навчального року був, зміни на моїй роботі. Я просто займалася рутиною та все прокліпала?

– А вона… хто? – питаю і одразу ж стуляю губи. Вуха теж хочеться затулити.

З кожною його відповіддю ситуація стає все вагомішою, реальнішою, обростає деталями та пускає коріння просто в моє серце. Розриває його.

Хоча наївна частинка мене досі не вірить, сподівається на примарне диво. Здається, от-от прокинусь, чи почую, що це дурний жарт.

Але Андрій протяжно зітхає та дірявить душу подробицями.

– На роботі познайомилися. Настя приймала товар, накладні не збігалися. А це була дуже важлива поставка для нових партнерів. Я приїхав розбиратися на склад… І потім ще раз. Помітив, що шукаю привід. Хочу спілкуватися з нею більше. І вона теж.

Він нарешті замовкає, і я можу знову дихати. Прислухатися до розгублених думок у розплавленому мозку.

Настя…

Гарне ім’я. Мені раніше подобалося.

Колись в іншому житті. Десь, де я раділа нашій стабільності та навіть думала про другу дитину та імена для неї, якщо знову народиться дівчинка.

Андрій чекає ще трохи на мої коментарі. Не дочекавшись продовжує:

– Я втомився гасити це, приховувати. Потяг, фантазії, потреба такі сильні… Усі нутрощі вивертає. Я весь час думаю про неї, про нас із тобою, – здригаюся від того, що він поставив в одне реченні мене і свою… – Тобі, наче, усього достатньо, а я не можу. Не відчуваю смаку життя. З нею – так. А в нас, як у нудному серіалі, відомо наперед і прісно. Розумієш?

Смикаю головою – ні. Я взагалі нічого не розумію!

Скляним, розфокусованим поглядом дивлюсь на квіти. Гарні. На товстих стеблах, видовжені граційні бутони. З якогось елітного бутіка. Зачищені та перев’язані широкою атласною стрічкою.

Такі чоловік ніколи мені не дарував.

Коли почали зустрічатися, ще студентами, не мав коштів. Купляв «бабусині» букети з різномасних садових квітів. А потім гроші з’явилися, але це немов стало нашою традицією. Простенькі й невигадливі жмутки трав у целофані навіть порівняти не можна із цією живою розкішшю.

Дивлюсь на неї і всередині сама перетворююсь на блідий і вбогий «віничок».

– Чому вони тут? – вказую на букет і мало не давлюся огидою. Тіло починає дрібно трусити, підриваюсь з ліжка: – Ти приводив сюди?!

– Ні. Це було б занадто жорстоко. Для всіх.

Мені мало полегшати. Але чомусь цього не відбувається. Яка різниця, де й за яких умов коханий чоловік насолоджується смаком і фарбами життя не з тобою?

– Сьогодні… вона чекала на мене. Я збирався і раптом зрозумів, що піду у випрасуваних тобою сорочках. Це не має так бути.

Але так є!

Щось клацає всередині. Якийсь захисний механізм заморожує і відгороджує мене від дійсності.

Андрій і далі щось говорить, а я, наче сомнамбула, повертаюсь на кухню.