Розділ 9

Еліза

Це… було повним фіаско. Здається, я навіть двох слів не могла зліпити докупи. Та незручність, котра зависла на кухні, здавалася колючою та гострою, наче лезо. Врешті я вже хотіла сказати, що мені час, адже моя розгубленість досягла якогось піку… Я почувалася в цій кімнаті зайвою, але першим піднявся Максим і сказав, що йому теж час…

Коли він пішов, мені все ж таки якось помалу вдалося зав’язати розмову з Глібом. Він був таким милим, а ще турботливим, і його брати здалися мені доволі смішними. Все ж… я сама не помітила, як почала повільно підштовхувати його до розмови про футбол. Мені хотілося все виправити… Я почувалася винною, адже саме я стала причиною його спізнення, через що мій же батько його й вигнав. Він, напевно, і послав Максима, але, здається, судячи з розмови, тому не вдалося нічого донести Глібові.

Гліб вперто заперечував, що без футболу йому буде краще. І, можливо, я б повірила… але так само батько декілька років тому говорив мамі, що футбол — це всього лиш заняття в його житті. Не таке й важливе. Через тиждень він перестав будь з ким розмовляти і почав дратуватися на будь-що. Він упевнено казав, що вже відіграв своє. І всі це знали, опираючись на його вік та футбольну кар’єру. Він мріяв потрапити до молодіжної збірної з футболу. Але за всі роки цього так і не сталося — його не взяли до неї.

І щось схоже я зараз бачила в Глібові. У його погляді…

Та врешті я вирішила дати задню і не набридати йому розмовами про футбол. Тому наша розмова й довго не тривала, і я пішла з посмішкою, спускаючись до своєї квартири. Там схопила сумку і, гукнувши мамі прощання, покрокувала до автобусної зупинки. Батько нещодавно написав мені СМС із проханням приїхати до комплексу, бо в нього незабаром іще одне тренування, а він не встигне забрати свій коронний і власний свисток. Я ж не бачила різниці між тим, що лежав у моїй сумці, і будь-якими іншими.

До місця я доїхала, на щастя, без пригод. Насправді… тільки подумати, що зі мною сталося за останні два дні — я б із упевненістю сказала, що це були два найцікавіші дні. Зазвичай життя було буденним. Все крутилося навколо школа/дім, і особливо нікуди більше я не ходила. У мене були подруги, але мешкали вони набагато далі, а я… з ними інколи почувалася третьою зайвою. Та й, якщо чесно, ходити кудись у мене бажання було не завжди. Щодо старих друзів… то їх особливо й не було. Всі знали, що я — донька футбольного тренера, а на початку навчання — ще й футбольного гравця, і через це навколо мене назбиралося занадто багато людей, котрих більше цікавив батько, як це — бути його донькою, і щось схоже до цього. Усі ці роки я не думала ні про що, окрім навчання, книг і рефератів.

Але останні два дні… чорт. Я не могла викинути з голови Гліба. Будь-які думки поверталися до нього. Сказали б ви мені одне слово — і я б сказала, що воно асоціюється тільки з Глібом. Це було схоже на якусь залежність. Як від улюбленого актора у фільмі чи героя в книзі. Тільки велика різниця в тому, що Гліб був живим хлопцем, котрий жив на два поверхи вище від мене… і що, скоріше за все, він сприймає мене як суцільну проблему, а не дівчину.

До комплексу я зайшла без проблем. На вході я подзвонила батькові, а він сказав охоронцеві пропустити мене. Батько був на футбольному полі, тому я пішла саме туди. Він стояв посередині, тому я акуратно пройшла повз трибуни й сіла на нижній ряд.

Помітивши мене, батько посміхнувся і швидко підійшов.

— Ну нарешті, — сказав він, обійнявши мене у знак привітання.
— Не думала, що ти аж так за мною сумував, — пожартувала я.
— Ну звичайно ж, сонце моє, — він забрав із моїх рук свисток і задоволено посміхнувся.
— Яка взагалі різниця? — спитала я, вказавши на ідентичний предмет на його шиї.
— Це мій власний, — він підняв свисток, який я принесла.
— Багато чого змінює, — засміялася я.

Батько похитав головою, теж посміхнувшись.

— До речі, я хотів тебе іще дещо спитати.

Я здивовано підняла брови.

— Здивуй.

Батько повернувся до поля і, подавши у свисток, крикнув:

— Тренування завершено, слимаки!

Він повернувся до мене, змучено видихнувши, а тоді заговорив:

— Ти вмієш вести сайти?

Я знову підняла брови.

— Фотографувати там, пости викладати. Ти ж на журналіста хочеш вчитися.

Я посміхнулася.

— Ну… так.

— Добрий день! — нашу розмову перебили два голоси.

Ми з батьком одразу повернулися до них, і я здивувалася, побачивши Гліба з двома братами. Побачивши батька, він помітно напружився, але все ж підійшов ближче.

— Привіт! — засміялася я.

Хлопець посміхнувся й глянув на мене.

— Ми вже бачилися.

— Ну так… ти прийшов з татом поговорити? — спитала я, поглянувши на батька з посмішкою.

— Ні. Я малих записав у футбольну секцію. Директор комплексу сказав, що заняття буде тут через десять хвилин.

Батько кивнув.

— Правильно сказав. Вирішив братів на футбол віддати? Замість себе?

Слова батька змусили мене нахмуритися й оглянути його. Схоже, йому прямо не подобався Гліб, незважаючи на те, що хлопець врятував мене…

— Вас це не стосується, — здається, за всі розмови зі мною Гліб не говорив нічого таким тоном, як зараз… схоже, він був розлючений.

Я ж штовхнула батька, і він важко видихнув, зрозумівши натяк. Повернувся до мене.

— Створиш для клубу сайт, зможеш приходити на тренування й виставляти там дописи, робитимеш різні інтерв’ю. Мені потрібно, щоб клуб став публічнішим, а тобі якраз буде робота, яку зможеш показати при вступі.

Я захоплено глянула на батька.

— Чесно?!

Я навіть не зрозуміла, як із мене вирвався крик, а не запитання. Батько кивнув головою, і я не стрималася — кинулася йому на шию і обійняла. Він відповів на обійми, а опісля глянув на Гліба.

— Я буду тренером твоїх братів, бо саме я відповідаю за секцію футболу тут, а не тільки за клуб. І… мені треба з тобою поговорити.

Гліб підняв брови.