Розділ 8

—Щось не так? — прошепотіла Еліза, дивлячись на мене своїми великими, зацікавленими очима. Я важко проковтнув, а тоді похитав головою:
— Ні… заходь.

Дівчина пройшла повз мене і стала в коридорі, колишучись на п’ятах. Я роззирнувся і, побачивши хатні капці мами, поставив їх перед її ногами. Дівчина якраз закінчила роззуватися. Вона одягнула їх, а тоді глянула на мене.
— Проходь на кухню, — сказав я й пішов наперед.

— Ух ти, — сказав Макс, щойно я зайшов на кухню, а за мною Еліза.
— Привіт, — привіталася дівчина, і друг підняв руку у знак вітання. — Не очікував тебе побачити. Як ти? — поцікавився Макс, а я знову перемішав картоплю.
— Все гаразд. Дякую. Я… думала, Гліб сам буде. Не хотіла вам заважати.
— О, ти не заважаєш. Сідай, — сказав Макс, присунувшись на стільці.

Я глибоко вдихнув, дивлячись на стурбовані й зніяковілі обличчя Елізи та Макса. Еліза потерла свою шию, і я не зміг не помітити цей рух. Я так робив, коли починав нервувати.
— То… ви вчора познайомилися? — спитав Макс.
— О, ми раніше познайомилися, — сказала Еліза, і я кивнув головою в знак підтвердження. — Після матчу, як я повертався додому, — додав я, а друг підняв брови.
— Ого, коли ти встиг? А ти… живеш тут неподалік? — поцікавився Макс.
— О, так. На три поверхи нижче.
— Круто, — посміхнувся Макс, а тоді глянув на мене. Його погляд давав чітко зрозуміти, що ми про це ще поговоримо.

Еліза посміхнулася, коли наші погляди перетнулися.
— Можливо, чаю? — запропонував я.

Перші хвилин десять наша розмова була дуже дивною… Та все ж, коли Макс пішов, я кинув порції картоплі хлопцям, вони забрали тарілки в свою кімнату, а я залишився з Елізою на кухні зовсім сам.
— То… як ти? — спитала вона.

Я підняв брови.
— Я? Та… норм. Там всього синець залишився, — посміхнувся я натягнуто, водячи пальцем навколо горнятка, з якого парував чай.
— Та я не про це. Вчора… я поговорила з татом. Він справді козел, що так вчинив…
— Якби я знав, що він твій тато, то я б не сказав, що він козел, — перебив я дівчину.

Зрозуміло, що це була абсолютна брехня. Вчора я був настільки розлючений, що… «козел» — це ще найприємніше, що могло вилетіти з мого рота.

— Я хочу вибачитися. За нього. Розумієш, він просто… занадто емоційний і суворий. Для нього дисципліна в команді — це понад усе. Так вчив ще його тренер, і він просто… зараз такий самий.
Я похитав головою.
— Чому це схоже на те, наче ти вибачаєшся замість нього?
— Бо мені соромно через його вчинок. Він казав, що сам з тобою поговорить, але… сьогодні зранку тренування було, і він на нього їздив.
— Мені не потрібні його вибачення, — відрубав я. — І знаєш, у мене насправді все прекрасно. Просто чудово. Я щасливий, що він вигнав мене. Тепер стільки часу вільного… займуся іще чимось.
— Наприклад? — спитала дівчина, посміхнувшись.

Я глянув на кухонний рушник, який лежав поруч зі мною. Я поставив його туди після того, як насипав малим картоплю в тарілки.
— Кулінарією. Я займаюся кулінарією. Можливо, на кухаря вступлю…

Ці слова змусили мене посміхнутися. Яка, в біса, кулінарія? Що я взагалі говорю? Я ніколи ні про що, окрім футболу, думати не міг. Схоже… говорив я так само непереконливо, як і думав, бо Еліза засміялася.
— В тебе є совість так відверто мені брехати?
— А я серйозно. Справді, — сказав я, піднявши брови, а тоді взяв горня й відпив з нього чаю. — Світ прекрасний. А відсутність футболу… змушує мене глянути на нього під іншим кутом.

Чому я не хотів признатися Елізі? Чому не сказав правду? Відповідь була одна: я ненавидів, коли мене хтось жаліє. Я не хотів, щоб ця дівчина була пов’язана з моєю футбольною кар’єрою тільки через те, що її батько — мій тренер. І я… просто не хотів виглядати таким жалюгідним, яким насправді себе почував.

Еліза

— Отже, це він тобі допоміг? — спитав батько.

Ми сиділи за столом, вечеряючи, але між нами все одно була настільки незручна тиша, що мені хотілося просто втекти. Бабуся незадоволено глянула на батька.
— Знаєш, Остапе, з твого боку було нерозумно виганяти хлопця, навіть не розібравшись.

Батько кинув на неї швидкий погляд і глянув на мене з очікуванням. Я важко видихнула.
— Так. Я ішла якраз до зупинки, щоб поїхати додому, але в парку якийсь… чоловік підбіг до мене й висмикнув сумку. Вона була тільки на одному плечі, тому я не змогла її втримати й впала. Вони з його другом… Максимом, здається… були десь неподалік. Гліб побіг за тим хлопцем одразу, а Максим підійшов до мене. Допоміг піднятися, намагався заспокоїти й викликав поліцію… Потім Максим пішов на тренування, а Гліб лишився зі мною.
— Чому не навпаки? — спитав батько.
Я знизала плечима.
— Це має значення? Якщо б ти вигнав його друга — було б краще, правда?

Батько обурено видихнув, ставлячи вилку у тарілку.
— Він спізнився на тренування. Потім нахамив мені. Навіть не спробував вибачитися.
— Знаючи тебе, ти б і не послухав, — кинув Натан.
— Остапе, це негарно вийшло. Хлопець хороший, так допоміг Елізі. Додому її провів, не залишив. Він міг просто пройти повз. А ти взяв — і ще й через це його вигнав.

Батько глянув на маму і розвів руками.
— І що мені тепер зробити? Він щойно втік від мене.
— І правильно зробив, — буркнула я.

Насправді я любила тата, однак інколи він був надто суворим — навіть зі мною чи Натаном. Його строгість і дисципліна інколи переходили всі межі.
— Гаразд. Я завтра… спробую поговорити з ним. Або на тренуванні цим смурфикам скажу, щоб поговорили з ним…

Після всієї цієї ситуації я не могла заснути. В принципі, як і минулої ночі. Я важко видихнула. Здавалося, я — ходяче нещастя. Цікаво, Гліб тепер і від мене тікатиме? Я зрозумію, якщо він не захоче спілкуватися, однак… від цієї думки по тілу пробіг мороз, хоча я й лежала під теплою ковдрою.

Ми бачилися всього декілька разів. Толком і не спілкувалися, однак… він був таким… я навіть не могла пояснити. Здавалося, цей хлопець був повним ідеалом.