Розділ 5

В роздягальні я навіть не переодягався, а одразу пішов до медпункту.
— Елізо? — гукнув я з порогу.
Тамара глянула на мене здивовано. Вони з дівчиною сиділи й пили чай. Я дивувався, наскільки жінка швидко знаходить комунікацію з людьми.
— Ох, так у тебе ж ще тренування повинно бути, — сказала медсестра, а я махнув рукою.
— Вже закінчилося.
— А як так? — здивувалася вона.
— А отак! — вигукнув я, а тоді глибше вдихнув. — Я більше тут не граю.
— Чому? Це через мене? Давай я піду до тренера, поговорю з ним, — сказала Еліза.
— Це не через тебе, не говори дурниць. Пішли вже. Тамаро, дякую вам.

Еліза піднялася, накинувши мій светр і зачепивши його.
— Гарного вечора, — попрощалася вона, і ми обоє вийшли.

Я був настільки злий, що забув про ноги Елізи і про те, що їй іти важко. Мої кроки були швидкими, а кожен камінь на дорозі страждав від ударів.
— Козел якийсь, — прошипів я, а тоді почув тихе ниття й оглянувся назад.

Еліза шкутильгала, намагаючись наздогнати мене. Я глибоко вдихнув і підійшов до неї.
— Давай сюди, — сказав я і присів, піднімаючи її.
— Гліб! Ти що, я можу і сама йти. Тобі ж важко.
— Та нормально. Я такий злий… якраз десь енергію свою подіну, — відповів я і повільно покрокував до зупинки.

— Це точно не через мене? — спитала дівчина. — Ти мене врятував, а у висновку ось що. Давай я все ж поговорю з твоїм тренером. Він мене послухає і зрозуміє, і все буде норм.
— Ні, Елізо, — відповів я. — По-перше, це новий тренер. Я його не знаю і тепер знати не хочу. І це не через тебе. Був би він нормальним — то вислухав би і мене. Тренер повинен завжди йти назустріч гравцям. А цей попер мене, навіть не глянувши, як я граю. І я не хочу залишатися в команді тільки через те, що хтось за мене слівце замовить. Я ненавиджу це. Розумієш?

Я глянув на дівчину, чиє обличчя виявилося занадто близько до мого, і через це її очі були надто близько до моїх, як і все обличчя загалом. Здається, злість починала відступати, і я навіть відчував її дихання на своїй щоці.
— Але що ти тепер робитимеш? — спитала вона сумно.
— Займуся навчанням, — відповів я. — Скоро екзамени здавати. Матиму більше часу, щоб підготуватися. Пошукаю, можливо, ще в якісь клуби треба гравців зараз. У мене не найгірша статистика і взагалі карта. Якщо ж ні — то з нового сезону кудись вступлю. У “Тигри”, наприклад.

Я глянув на Елізу, котра посміхнулася і похитала головою.
— Вибач, я вчора так сказала про… Левів.
Я кивнув головою, вказуючи, що вона правильно запам’ятала назву клубу.
— Я насправді так не думаю. Ну… що ви повне фуфло. Це слова брата.
— Твій брат дуже хорошої про нас думки. Ну, але ж я там тепер не граю. То можу сказати, що ми справді фуфло.

Тепер ми вже обоє засміялися.

Я опустив дівчину на ноги на автобусній зупинці, і вона похитнулася спочатку, тому я підловив її за талію і вже не відпускав. Збоку, впевнений, це виглядало дещо… напевно, не по-дружньому.
— Скільки років ти вже граєш у футбол? — спитала дівчина, глянувши на мене.
— З десяти. У мене батько… також грав.
— В якому клубі?
— У “Грифінгах”. Вони вже розпалися. Це було достатньо давно. Він тоді тільки починав, наскільки я знаю.
— Класно! Він і досі грає? Чи тренує?

Я глянув на Елізу, намагаючись зрозуміти, чи їй справді цікаво, чи вона тільки вдає, щоб підтримати розмову, але здивувався, коли зауважив щиру зацікавленість.
— Його в першій грі сезону через рік “офнули”, — я скривився від підібраного мною слова, і це викликало в мене сміх, який підтримала і Еліза.
— Тобто… офнули?
— Він отримав серйозну травму. Йому тоді тільки 19 було. Це була його остання гра. Він опісля більше не грав.
— Сумно… У мене батько також грав. Але вже як чотири роки працює тренером.

Я підняв брови.
— В кого?
Дівчина знизала плечима.
— Якщо чесно, поняття не маю, — вона засміялася, і я також.
— Вау, ти прямо цікавишся життям свого батька.
— Ну так… Просто батько якось весь час Натаном був зайнятий — це мій брат. Він на два роки старший. Тато завжди з ним футбол там дивився, потім віддав на цю гру. Мені також пропонував, але… не знаю. Мене це не зацікавило.

Я кивнув головою, розуміючи Елізу.
— Я зі своїми також не надто близький, тому… розумію.
— Також є старший брат?
Я скривився.
— Краще, напевно, якби був старший.

Автобус, що зупинився біля нас, відволік мою увагу, і ми одразу з Елізою зайшли всередину. Я оплатив проїзд одразу за двох, почувши від дівчини: “Тепер я тобі ще й гроші винна, окрім светра”, — на що я тільки посміхнувся.

Ми сіли на вільні місця.
— То що, так погано бути старшим? — спитала дівчина.
— Просто жахливо. У мене два менші брати — ну, ти їх сьогодні бачила. І, знаєш… зараз я розумію, що бути меншим — це якось прикольніше. На тобі менше відповідальності, від тебе очікують не так, як від старшого, і водночас ти завжди можеш у разі чого прийти до старшого. А старшим… ну не знаю, як у тебе, але я просто відчуваю відповідальність. Мої батьки розійшлися, коли народилися двоє менших шибеників, і я просто відчуваю, що в якійсь мірі зараз малі, якщо їм щось потрібно, то йдуть до мене, а не до батька, бо їм так зручніше. А мені не завжди вдається пояснити їм те, що я мав би вже знати.
— Наприклад? — спитала дівчина.
— Востаннє вони намагалися випитати з мене переказ параграфа з природознавства, і я зрозумів, що ЗНО по ньому точно здавати не буду, бо я нічогісінько не пам’ятаю.

Ми обоє засміялися.
— Ну, я завжди думала, що бути старшим прикольно, але… видно, це не завжди так.
— Залежно, з якої сторони подивитися, — відповів я.

Наша зупинка прийшла так швидко, що я ледь її не пропустив, але дякуючи Елізі, нам не довелося ще квартал іти назад.

Цього разу дівчина вже йшла пішки, просто тримаючи мене під руку.
— Я тебе раніше, до речі, не бачив тут. Ти давно переїхала?
— Буквально на початку року. Ми з батьками переїхали сюди до бабусі — її ти, впевнена, знаєш. Шукаємо собі квартиру, а поки живемо в неї. Вона рада, що ми приїхали, бо каже, що самій їй сумно.