6

Лайла виходить із будівлі компанії, щільніше закутуючись у пальто. В руках телефон, на екрані список контактів. Її погляд спиняється на одному рядку: “Письменник A.B. Liberty”. Вона натискає  його і палець зависає над кнопкою дзвінка.

— Дзвонити? — тихо питає сама себе, ніби від цього запитання залежить більше, ніж проста зустріч. — Мені ж треба віддати речі... незручно тримати їх довго... А хто зна, коли ми знову побачимося?

Вона стискає губи, нервово переводить подих. Серце калатає, ніби ось-ось вискочить. “Гаразд, дзвоню...” — і великий палець впевнено натискає зелену кнопку.

Один гудок. Другий.

— Алло?

Його голос звучить напрочуд живо й радісно, ніби він справді на когось чекав. Лайла настільки розгублюється, що кілька секунд просто мовчить, намагаючись згадати, для чого взагалі дзвонила. Друге “Алло?” змушує її отямитися.

— Доброго дня... Я хотіла повернути речі. Ти зараз вдома? Можемо зустрітися?

— Привіт. Звичайно, я вже чекаю.

Він сміється легко, невимушено і ця, невидима зараз, усмішка відчувається навіть крізь слухавку. Лайла мимоволі теж посміхається.

— Добре, за двадцять хвилин буду. До зустрічі.
— До зустрічі.

Вона вимикає виклик і дивиться на екран. Широка усмішка сама розквітає на її обличчі, байдуже що так привертає до себе увагу перехожих, вона надто щаслива, щоб стримуватись.

— Він погодився так швидко... Я так боялася почути відмову. Сьогодні точно мій день.

Вона тихо сміється, трохи безглуздо, але щасливо.

Таксі. Потрібно викликати таксі.

Замовивши машину, Лайла зупиняється, кидає погляд навколо. Її увагу притягує невелика вітрина: скринька з печивом.

— Солодощі... – тихо читає вивіску над вітриною.

І раптом її осяює думка.

— Він пригощав мене печивом. Якщо воно є в його домі, значить, він любить випічку. Чому б не взяти щось у відповідь?

Вона хутко забігає в магазин і за кілька хвилин виходить уже з додатковим пакетом. Тепер у руках два пакети: речі, які вона має повернути, і маленький подарунок - ласощі.

— Вчасно. — вона бачить, як під’їжджає таксі і знову усміхається.

Через десять хвилин машина зупиняється біля знайомого будинку. Лайла відчуває, як кожен її крок до дверей підсилює стукіт серця.

— Спокійно... все буде добре... — повторює вона пошепки, роблячи глибокий вдих і видих.

Стук у двері. Кроки. Замок клацає.

Двері відчиняються і на порозі з’являється він. І звісно усмішка, від якої серце Лайли починає битися як божевільне.

— Знову привіт. Проходь.

Вона нерухомо стоїть, не знімаючи взуття, не рухаючись далі. Очі її світилися радістю секунду тому, але тепер у них з’явилося збентеження. Він підіймає одну брову.

— Щось не так?

— Дякую ще раз за допомогу... ось куртка та парасолька. — вона простягає пакет, він бере його без зайвих слів. — А це... маленька подяка.

Вона віддає другий пакет. Його очі ледь округлюються, коли він зазирає всередину.

— Печиво? Хм, могла нічого не приносити. Але... дякую. — він дивиться на неї уважно. — Мені цікаво, чому ти зупинилася. Не зайдеш?

— Я так несподівано зайшла... Гадаю, я і так завдала незручностей. Не хочу заважати.

— Заважати? — він робить перебільшено сумне обличчя й зітхає. — А для кого, по-твоєму, я чайник поставив?

— Вже поставив чайник, для мене? — у голосі Лайли чути щирий подив.

— Звісно. Адже сьогодні причина нашої зустрічі: не робота. Тож можемо просто посидіти.

Вона трохи вагається, але його усмішка й спокійний тон розтоплюють сумніви.

— Ну тоді гаразд...

Вона знімає взуття й пальто і вони разом прямують на кухню.

— У вітальні зручніше працювати, — каже він, — але на кухні краще влаштовувати ось такі посиденьки. З чаєм і печивом.

— Тут затишно. – мило підхоплює вона, вже сідаючи на білосніжний стілець.

— А мені здається, затишно скрізь, де є ти. – промовляє він, так просто і спокійно наче це найзвичайнісінькі речі, всім відомі.

Лайла застигла, розгублена. Це жарт чи...?

— Це жарт? — запитує вона обережно.

— Якщо тебе бентежить, вважай це жартом. Не хочу, щоб тобі було ніяково.

Вона губиться в думках. “Отже, це не жарт? Але тоді як це розуміти?..”

Він підходить до стільниці, вимикає чайник і бере горнятка. Його внутрішній голос гримить: Навіщо я це сказав? Тільки ж ледь познайомилися... Але повертаючись до неї, він знову усміхається.

— Какао, чай чи кава?
— Ммм... немає різниці.
— Тоді як мені бути?
— Роби, що хочеш ти.
— Тоді какао. Любиш?
— Так.
— Значить, вирішено. Якщо що, сама дала мені право вибору.
— То в кінці я сама буду винною?
— Звичайно.

Обидва сміються. Лід ніяковості тане.

— До речі, хочу показати тобі дещо.
— Що саме?
— Зачекай хвилину.

Він зникає з кухні й повертається з ноутбуком. Сідає поруч, включає.

Він вперше сидить так близько – Проноситься в голові дівчини, відчуваючи як тепло проходить тілом. Але його голос не дає їй думати про надзвичайну близькість.

— Ти давно читаєш мої книги?
— Десь два роки.
— Я хотів зробити паузу після останнього роману... але не втримався. Почав писати знову. Хочу дати тобі почитати уривок із нового.

— Що?! — її очі розширюються. — Ти серйозно? Але... хіба я можу?..
— Чому ні? Ти ж вже знаєш те, чого не знає ніхто інший. Тому мені хочеться показати тобі.

— Чому ти так довіряєш? Ми ж знайомі зовсім недавно... Тобі не страшно, що я комусь розповім?
— Але ж ти цього не зробиш, правда? Я відчуваю, що можу довіряти. Це дивно, але так є. Інакше я не відповів би на твій перший лист.

Він дивиться на неї прямо. Його очі серйозні, але теплі. Лайла опускає погляд, щоки її палають.

— Пробач, я не хотів збентежити. Просто я завжди кажу те, що думаю.