4

Минуло кілька днів після їхньої останньої зустрічі.
За цей час життя Лайли йшло звичним ритмом: робота, допомога мамі вдома, вечорами: книги й фільми, інакше кажучи – історії, без поглинання яких, не уявляє життя.

Але, час від часу, коли вона залишалася наодинці із собою, у пам’яті спливали його голос та усмішка. І зовсім неочікувано, зловила себе на думці що починає чекати на наступну зустріч. Хоча ймовірно це буде ще не скоро.

На вихідних мама попросила її сходити в супермаркет за продуктами. Лайла не відразу зголосилася, адже вже увімкнула серіал, який планувала подивитись за один сьогоднішній день, хоч би там що. Але зрештою пішла.
Погода була сонячна, осінній теплий день оживляв місто після кількох днів дощів. Діти каталися на самокатах, люди гуляли парами, навколо переповнені тераси кав’ярень. Чомусь Лайла несвідомо відчувала себе трохи спокійніше, ніж зазвичай, хоч її і відірвали від перегляду, легкий осінній вітерець з ніжним сонцем, змусили забути про роздратування.

У супермаркеті було гамірно, а на касах довжелезні черги. Але вона спокійно пересувалася між рядами, поки майже все зі списку опинилося у кошику. Діставши телефон, вона перевірила список ще раз і зупинившись біля відділу випічки, почала перечитувати. Саме тоді почула чийсь тихий, але чіткий голос.

Знайомий. Дуже знайомий.

Вона підвела голову. За кілька кроків від неї, біля стелажів з хлібом, стояв хлопець весь у чорному, так ще і в кепці й масці. Його голос звучав мило, очі світились щастям навіть якщо були ледь помітні з під кепки, він подякував жінці і забрав з її рук пакет із випічкою.

Його обличчя було сховане, одяг мішкуватий та закритий, але навіть так, Лайла відчула, як у грудях кольнуло від раптового впізнавання.

Вона ковтнула слину й несміливо промовила:
— Пане Ліберті?..

Він обернувся. На мить його очі стали здивованими, але вже за секунду заграли теплом. Він приклав вказівний палець до маски та тихо прошипів «Тсс..». І вона одразу прикрила рукою рот, адже так могла виказати що він є таємничим письменником, а все ж  тут багацько людей, будь-хто міг зачути. Але хоча дівчина і розгубилась усвідомивши свою помилку, хлопець на диво був радісним, маска приховувала його губи, але очі так і світились підтверджуючи, що зараз він точно посміхається.

Він ступив ближче, за крок до неї, обережно опустив маску, ніби дозволяючи їй переконатися, що це справді він, а ще запевнити що зараз він справді посміхається.
— Добридень, пані Монре, — його голос був трохи нижчий, ніж вона пам’ятала, і тепер звучав зовсім інакше, серед цього буденного гамору магазину. — Яка несподівана зустріч.

— Доброго дня… — вона спробувала всміхнутися, але відчула, як обличчя ніяково спалахнуло. — Не очікувала побачити вас тут.

Кілька секунд вони просто стояли мовчки. І це мовчання було геть не схоже на спокій, воно тиснуло, змушувало серце Лайли битися частіше. Адже вони не стояли в повній тиші, жодної інтимності не було в цьому моменті, навколо безліч голосів та десятки незнайомців. Але вони продовжували дивитись одне на одного, наче не існує нікого навколо.

Він перший порушив тишу.
— Зазвичай я ніколи не ходжу за покупками. Але сьогодні… — він зробив паузу й злегка знизав плечима. — Сьогодні захотілося піти, мабуть, передчував що зустріну вас, пані Монре. Ха-ха.

Його невимушена фраза та жартівливий сміх тільки посилили її внутрішнє хвилювання. Вона нервово закусила губу, ніби намагаючись приховати, що теж відчуває це особливе напруження.

Він помітив і швидко змінив тему:
— Ви вже все купили? – Спитав він наче ненароком, без жодного підтексту.

Але якщо?.. – Майнуло в дівочій голові, вона крадькома глянула в телефон, навіть не зосередивши погляд на словах, одразу вимкнула, адже надія що можливо зможе провести з ним більше часу жадібно полонила її.

— Вже все, тільки оплатити залишилось. – Мовила вона більш впевнено, аніж раніше, адже тепер мала якусь, навіть якщо безглузду, надію.

— Тоді, можливо… якщо ви зараз не надто поспішаєте… — він подивився на неї з тією самою усмішкою в очах, від якої її серце знову пропустило удар. — Може, вип’ємо кави разом? Тут неподалік є чудове кафе.

Лайла відчула, як невидимий тягар спав із грудей.
— Із задоволенням, — відповіла вона, й нарешті широко усміхнулась.

— Тоді пішли, — легко сказав він, вже розвернувшись, але все ще не відвівши від неї погляд.

Тепер же незручність розчинилася. Вони йшли поруч і Лайла подумала, що навіть найзвичніший похід у магазин, може перетворитися на щось важливе, якщо зустріти правильну людину. До біса той серіал.

***

Офіціантка забрала замовлення й швидко зникла за барною стійкою, а за столиком знову настала коротка тиша. Лайла відчула, як її шкіру наче пробивають невидимі іскри. Це був його погляд. Вона й без слів відчувала, що він не відводить очей.

Дівчина обережно підвела голову і справді наткнулася на його проникливий погляд. Темні очі хлопця, злегка примружені, ніби намацували глибини її душі.

– Чому ви так дивитесь? – голос її прозвучав тихо й трохи нервово, немов вона боялася, що відповідь змусить її серце битися ще швидше.

Він не поспішав відповідати. Спершу лише ледь нахилив голову й примружив очі ще більше, наче вивчав. Потім повільно усміхнувся. Усмішка була стримана, але тепла, і в ній було щось на кшталт вагання.

– У вас дуже гарні очі, – сказав він низьким спокійним голосом. – Чесно, коли дивлюся в них, відчуваю, ніби натхнення саме приходить до мене.

Лайла відчула, як обличчя зрадницьки почало горіти. Її пальці мимоволі ковзнули по краю стакана з водою, хоч вона навіть не думала пити. Вона боялася поворухнутися, боялася, що це лише підкреслить її розгубленість.

Його усмішка ніби стала ще м’якшою, а погляд теплішим. Але для неї витримати цю зорову пастку було нестерпно. Вона швидко відвела очі вбік, ніби з цікавістю розглядаючи інтер’єр кафе: світлі стіни з дерев’яними панелями, кілька квітів у кутку, люди, які неквапно щось пили й переглядали телефони. Але все це було лише виправданням, щоб сховатися від його проникливого погляду.