Глава 7

Уночі Тюльпанія прокинулася від різкого стуку у двері.
Не короткого.
Наполегливого.
Наче людина за дверима вже втрачала терпіння.
Вона різко сіла на ліжку, ще сонна, і кілька секунд просто прислухалася.
Стук повторився.
— Хто там? — швидко запитала вона.
— Це я, Міранда, — приглушено відповіли за дверима. — Відчиняй.
Тюльпанія миттєво підвелася й відчинила.
Міранда стояла бліда й напружена. У темному коридорі її очі здавалися майже чорними.
— Що сталося?
Міранда швидко озирнулася.

— До маєтку прийшов першородець.
Сон зник миттєво.
— Хто?
Кілька секунд Міранда мовчала.
Наче сама не хотіла це говорити.
— Феофан Лабреатійський.
У Тюльпанії похололо всередині вже від самого імені.
Внизу грюкнуло щось важке.
Наче удар у ворота.
Жанна вже вийшла зі своєї кімнати.
— Він сам? — тихо запитала вона.
— Феофан рідко приходить сам, — відповіла Міранда. — Просто інших ти можеш не побачити.
Тюльпанія дивилася тільки на неї.
— Ти його знаєш.
Це не було питанням.
Міранда повільно кивнула.
— На жаль.
Пауза затягнулася.
— Він один із тих, хто керує першородцями в Єтеї.
Жанна напружено стиснула руки.
— Чого він хоче?
Міранда гірко всміхнулася.
— Тебе.
Тиша після цих слів стала майже фізичною.
Тюльпанія відчула, як серце починає битися сильніше.
— Захист не впустить його, так?
— Якщо Альбіна все зробила правильно — ні, — відповіла Міранда.
— А якщо ні?
Міранда не відповіла одразу.
І це налякало сильніше за будь-які слова.
Знизу раптом почувся чоловічий голос.
Спокійний.
Надто спокійний для людини, що прийшла серед ночі.
— Тюльпаніє Лейміс! — пролунало з-за воріт. — Нам треба поговорити.
Міранда різко зблідла.
— Не відповідай йому.
— Чому?
Вона перевела погляд на Тюльпанію.
— Бо Феофан ніколи не говорить просто так.

— Що ми будемо робити? — тихо запитала Тюльпанія.
За воротами знову здійнявся вітер.
Міранда кілька секунд мовчала, ніби швидко прораховувала щось у голові.
— Насамперед — не панікувати, — сказала вона нарешті. — Саме цього вони й хочуть.
Унизу пролунав ще один удар у ворота.
Повільний.
Наче попередження.
Жанна нервово озирнулася в бік сходів.
— А якщо він прорве захист?
— Не прорве швидко, — відповіла Міранда. — Альбіна була надто сильною для цього.
Вона подивилася на Тюльпанію.
— Але він може чекати. Тиснути. Говорити.

Шукати слабке місце.
— Навіщо приходити самому? — тихо спитала Тюльпанія. — Якщо вони такі впливові, могли просто…
— Викрасти тебе? — Міранда гірко всміхнулася. — Могли. Але ти вже торкнулася спадку Альбіни. Тепер усе складніше.
Тюльпанія напружилася.
— Я не розумію.
— Твоя сила прокинулася офіційно для них, — пояснила Міранда тихіше. — І якщо з тобою щось станеться занадто відкрито — це помітять не тільки першородці.
Знизу почувся голос Феофана:
— Я знаю, що ти не спиш, Тюльпаніє.
Жанна зблідла.
Міранда різко подивилася вниз.
— Він провокує тебе вийти.

— А якщо я поговорю з ним через ворота?
— Ні.
Це прозвучало занадто швидко.
Тюльпанія перевела на неї погляд.
Міранда повільно видихнула.
— Феофан дуже небезпечний не через силу. А через те, що вміє впливати на людей.
Коротка пауза.
— Тобі не можна залишатися з ним наодинці навіть у розмові.
Внизу знову стало тихо.
А потім Феофан спокійно промовив:
— Мірандо, ти справді думаєш, що зможеш її сховати?

— У мене є ільвійстська сіль, — раптом сказала Міранда. — Зараз проведу один ритуал, і він піде.
Тюльпанія здивовано подивилася на неї.
— Ільвійстська?..
Міранда коротко кивнула.
— Її використовували ще до того, як першородці почали контролювати частину магічних ритуалів. Вона послаблює чужий вплив і збиває слід.
Жанна напружено стиснула шаль.
— Це спрацює?
— На деякий час — так.
Внизу знову почувся голос Феофана:
— Ти даремно боїшся мене, Тюльпаніє.
Міранда різко обернулася до сходів.
— Не слухай його.
Вона швидко зайшла до своєї кімнати навпроти й за кілька секунд повернулася з невеликим темним мішечком.
Коли Міранда розв’язала його, у повітрі одразу з’явився різкий солонуватий запах.
Сіль була дивною — сріблясто-сірою, з ледь помітним синім відблиском.
— Станьте ближче до мене, — тихо сказала вона.
Тюльпанія й Жанна мовчки підійшли.
Міранда висипала трохи солі собі на долоню й заплющила очі.
Кілька секунд нічого не відбувалося.
Потім повітря навколо стало важчим.

Наче дім затамував подих.
Міранда почала тихо говорити слова, яких Тюльпанія не розуміла.
Сіль у її руці раптом засвітилася.
У ту ж мить унизу різко вдарив вітер.
За вікнами щось загуркотіло.
А потім голос Феофана вперше втратив спокій:
— Що ти робиш?..
Світло на мить пробігло по стінах коридору — тонкими срібними лініями.
Тюльпанія відчула, як по шкірі проходить холод.
Міранда різко відкрила очі й висипала сіль на підлогу.
Світло спалахнуло сильніше.

І десь унизу, біля воріт, пролунав глухий звук — ніби щось силою відштовхнули назад.
Запала тиша.
Важка.
Неприродна.
Міранда кілька секунд стояла нерухомо, а потім повільно видихнула.
— Він пішов, — тихо сказала вона.
Але в її голосі не було полегшення.