Глава 6

Після обіду біля воріт маєтку зупинився старий кульвізор.
Його світлий корпус був потемнілий від часу, а вздовж дверцят тягнулися майже вицвілі магічні лінії. На боці ще виднівся символ Леймісів.
Тюльпанія здивовано завмерла.
— Він досі існує?..
— Пан Марк наказав не продавати його, — відповів літній чоловік, що керував кульвізором. — На фабриці його підтримують у порядку.
Він трохи усміхнувся.
— Казав, що справи родини мають рухатися на власному транспорті.

Кульвізор зупинився біля високих воріт, і фабрика відкрилась перед Тюльпанією так, ніби її хтось довго тримав у тіні.
Світлий камінь будівлі був старий, але доглянутий. Великі вікна тягнулися рядами, відбиваючи сіре небо. Над входом — стертий, але впізнаваний символ Леймісів.
Біля воріт стояв старший чоловік у темному робочому одязі.
Він не поспішав підходити. Просто дивився.
— Пані Тюльпаніє, — нарешті сказав він.
Його голос звучав так, ніби він не вітав, а підтверджував факт.
— Ви повернулися.
— Ви мене пам’ятаєте? — тихо запитала вона.
Чоловік ледь схилив голову.
— Тут пам’ятають тих, кого привозила Альбіна Лейміс.
Міранда поруч ледь напружилась.

Це ім’я тут не звучало як легенда.
Воно звучало як наказ.
Вони увійшли всередину.
Усередині фабрика була живою.
Гул механізмів, запах оброблених матеріалів, рівні ряди робочих столів. Люди працювали з точністю, яка не залишала місця випадковості.
Але Тюльпанія швидко зрозуміла: це не просто виробництво.
Деякі інструменти реагували на рух рук.
Деякі матеріали змінювали колір, коли до них наближалась вона.
— Це нормально? — тихо запитала Жанна.

— Ні, — коротко відповіла Міранда.
Вона дивилася не на людей.
А на саму будівлю.
Наче слухала її.
Їх провели далі, у центральний зал.
Там було тихіше.
І холодніше.
У центрі стояв старий кам’яний стіл, вкритий тонкими лініями, схожими на тріщини.
Тюльпанія відчула це одразу.
Ніби повітря стало щільнішим.
— Тут працювала Альбіна, — сказав чоловік. — Особисто.

Він обвів рукою простір.
— І тут вона залишила наказ: не чіпати центральний контур без спадкоємця.
Міранда повільно підійшла ближче.
— Який контур?
Чоловік не відповів одразу.
— Той, що не зникає.
Тиша стала різкішою.
Тюльпанія зробила крок до столу.
І в ту ж мить світло під каменем ледь спалахнуло.
Тонкі лінії.
Як у маєтку.
Але сильніші.
Жанна різко вдихнула.

— Воно реагує… — прошепотіла вона.
Міранда не відводила погляду.
— Не просто реагує.
Вона повернулась до Тюльпанії.
— Воно тебе впізнає.
Тюльпанія повільно поклала руку на камінь.
Холод.
І потім — короткий, різкий імпульс.
Наче щось всередині прокинулося і одразу насторожилось.
Світло розійшлося по всьому столу.
І на секунду у повітрі з’явились символи — старі, майже забуті.
Чоловік зробив крок назад.
— Вона справді…
Він не договорив.

Бо десь глибше у фабриці пролунав металевий звук.
Наче щось розблокувалося.
Міранда різко повернулась у той бік.
— Це не просто спадок, — тихо сказала вона.
— Що ще? — Тюльпанія не відривала руки від каменю.
Міранда повільно видихнула.
— Це система.
Пауза.
— І вона щойно зрозуміла, що ти тут.