Глава 5

Міранда вивела Тюльпанію у двір ще до полудня.
Повітря було прохолодним, але важким — ніби перед грозою. Старий маєток Альбіни мовчав, оточений високими деревами й темним кам’яним муром. Жанна залишилася біля входу, насторожено оглядаючи територію.
Міранда повільно провела рукою над старими плитами біля саду.
— Тут, — тихо сказала вона.
Тюльпанія нахмурилася.
— Тут що?
— Один із вузлів захисту.
Вона опустилася навколішки й торкнулася каменю. Спершу нічого не сталося. А потім тонка лінія, схожа на тріщину, ледь помітно засвітилася сріблястим.

Тюльпанія завмерла.
— Це зробила Альбіна?
— Так. І дуже давно, — відповіла Міранда. — Захист тримається досі лише тому, що твоя бабуся була надзвичайно сильною відьмою.
Вона підвела погляд.
— Але тепер цього мало.
Кілька секунд вони стояли мовчки.
Потім Міранда дістала зі складок плаща невеликий темний мішечок.
— Що це?
— Сіль із чорного узбережжя. Віск. І порошок червоного кристалу.
Тюльпанія ледь звузила очі.
— Звідки в тебе це?
— Не про все тобі поки варто знати, — спокійно відповіла Міранда.
Це прозвучало не грубо. Просто як факт.
Вона висипала тонку лінію порошку вздовж каменю.
— Стань тут.
Тюльпанія вагалася лише секунду.
Щойно вона ступила ближче, повітря раптом стало теплішим.
Міранда різко підняла голову.
— Ти це відчула?
— Так…
Під ногами Тюльпанії щось ледь помітно засвітилося.
Наче тонкі лінії, заховані в камені роками.

Міранда дивилася вже зовсім інакше.
— Альбіна прив’язала захист до своєї крові, — тихо сказала вона. — Тому він реагує на тебе.
Тюльпанія відчула дивне тремтіння в пальцях.
Ніби щось невидиме прокидалося разом із цим місцем.
— Що мені робити?
— Поклади руку на камінь.
— І все?
— Для початку — так.
Тюльпанія повільно опустила долоню на холодну поверхню.
Спершу нічого не сталося.
А потім світло різко пішло далі — тонкими лініями під землею.
Жанна різко озирнулася.

Навколо маєтку на мить спалахнув майже невидимий червонуватий контур.
Вітер ударив сильніше.
Тюльпанія відсмикнула руку.
— Що це було?
Міранда повільно видихнула.
— Захист прокинувся.
На кілька секунд у дворі стало неприродно тихо.
А потім десь далеко, за межами маєтку, почулися крики вороння.
Міранда різко обернулася в той бік.
— Вони відчули.
— Хто?
— Першородці.
Тюльпанія відчула, як холод проходить уздовж спини.
— Ти казала, захист має приховувати мене.
— Має. Але твоя сила щойно торкнулася старої магії Альбіни. Таке важко не помітити.
Жанна підійшла ближче.
— І що тепер?
Міранда мовчала кілька секунд.
— Тепер у нас менше часу, ніж я думала.
Тюльпанія перевела погляд на старий маєток.
Уперше він не здавався їй просто домом бабусі.
Тепер він виглядав як місце, яке щось приховує.