Розділ 1. Новий світ

Мене звати Мері, і я народилася  в одній з таких колоній. Ми зростали з вірою, що марсіани не завойовники, а рятівники, що прибули з далекої планети, щоб урятувати Землю від загибелі. Ця віра була настільки міцно вкорінена, що ніхто не ставив її під сумнів. Марсіани заснували культи у кожній колонії, в якій жили ті, хто вижили після вторгнення. Культи мали своїх жерців — людей, обраних марсіанами для того, щоб слугувати їхніми посланцями на Землі, контролюючи жителів колонії через релігійні ритуали та слова божественного послання. Віра марсіан заключалася в тому. Що саме вони врятували людство від техногенної катастрофи, яку накликали на себе експерименти людей. І тепер, марсіани дбають про залишки людей, та намагаються навчити їх співіснувати з Богами. Саме це була ціль життя кожного колоніста- потрапити жити в місто Богів. Стати рівним марсіанам, але для цього потрібно було старанно працювати саме тоді вас занесуть в списки,  та на святі Сонцестояння, у вас випаде шанс, бути обраним жерцями, а далі ви будете вічно жити в насолодах серед Богів.

Колонія, в якій я зростала , була розташована під куполом, що захищав її від ворожих умов навколишнього світу. Небо над колонією було завжди ясним, зорі мерехтіли, ніби спостерігаючи за людьми, які працювали в тіні скляних та металевих споруд. Здавалося, що кожна будівля була частиною великого механізму, створеного для того, щоб підтримувати життя під куполом. Колонія була своєрідним міні-містом із власною інфраструктурою: вузькими провулками, що вели до високих куполів, і коридорами, які пронизували її, як артерії.

Колонія була розділена на декілька секцій, які гармонійно співіснували між собою, та розташовувалися одна за одною, відділяючись прозорими стінами.  У першій секції тримали худобу: корів, коней, кіз, курей. Вони вільно ходили по зелених полях,, де колоністи дбали про них. Тварини раділи життю, хоча й не відчуваючи, що врешті-решт стануть нашою їжею. У цьому було щось іронічне й сумне водночас, але така була наша реальність.

Далі прийшла секція рослин — величезний зелений сад, де розрослися різноманітні дерева та квіти. Вони торкалися своїми зеленими верхівками скляного купола, а спеціальна система подачі води та контрольованого клімату створювала для кожної рослини ідеальні умови. Прогулянки цим садом приносили неабияке задоволення: аромат квітів і смак свіжих фруктів дарували відчуття свободи.

За садом розташовувалася житлова секція з одноповерховими скляними будинками. Скляні стіни створювали ілюзію відкритого простору, але також дозволяли легко стежити за мешканцями. Лише деякі кімнати можна було зробити напівпрозорими для трохи більшої приватності. Їжу нам приносили додому — на кожного члена родини видавали пайок, що складався з шматочка хліба, супу і тарілки овочів.

Далі знаходиться адміністративний центр. На величезній центральній площі височіла будівля зі скла і металу. Вранці сонячні промені проходили крізь її стіни, створюючи враження, що будівля світиться власним світлом. Тут працювали вождь і жерці, які з найвищого поверху керували колонією. На одному з поверхів був розташований охоронний центр, де за допомогою камер спостерігали за кожним жителем. Здавалося, в колонії не було жодного закутка, куди б не заглядали охоронці. Життя охоронців було важким: їм заборонялося мати родину, і після складання іспиту їх відразу відправляли жити в іншу колонію.

На найнижчому поверсі будівлі знаходилися школа та лікарня. Ми йшли до школи майже з народження. Жерці навчали нас читати, писати та рахувати. Але, коли нам виповнювалося десять років, кожен мав скласти іспит, який визначав нашу майбутню професію. Ті, хто пройшов іспит, продовжували навчання у вибраній сфері, після чого їх розподіляли до відповідної секції. Нам дозволялося далі продовжувати жити зі своїми родина та спілкуватися. Але тих кого іспит визначав жерцями, або охороною, потрібно було назавжди залишити домівку.  Так сталося і з моєю сестрою Лілі. У десять років її обрали для навчання жерцями, яке вона завершила у шістнадцять. Після церемонії посвяти її відвезли до міста богів для подальшого навчання. Більше ми з братом Марком про неї не чули. Я наслідувала її приклад і теж у десять років була обрана на навчання до жерців. Через кілька тижнів мені виповниться шістнадцять, і, можливо, я теж вирушу до своєї сестри.

Моєму брату Маркові пощастило менше. У десять років  йому випала роль охоронця. Це його не засмучувало, але  минулого року він  зустрів Анет в яку закохався. Тепер він намагається повторно скласти випробування, щоб отримати іншу професію і вибрати для себе й та своєї коханої іншу долю. Я намагалася допомогти йому, але жерці відмовилися від прохання про повторну здачу іспиту. Уся надія тепер на нашу сестру Лілі, яка повинна прибути на свято Сонцестояння. Можливо, саме вона допоможе брату отримати дозвіл на повторний іспит. До зустрічі з сестрою залишилося лише кілька днів.

Я любила свій дім і знала кожен його куточок, хоча червоні ландшафти навколишнього світу все ще манили мене. На горизонті виднілося зруйноване місто, яке наче кликало до себе, а в середині мене жило непоборне бажання знати, що ж стало з його мешканцями