16.5

Це… неочікувано.

Я ніколи не уявляла собі Сайрена, як старшого брата, що може опікуватися кимось, однак тепер, коли він розповів мені про це, усе починає набувати сенсу. Потреба в грошах. Його турбота про родину…

Раніше я думала, що він говорив про матір, що не могла забезпечити йому фінансову стабільність, але, вочевидь, я помилялася.

— Я чула про нього, — тихо зізнаюся я, коли Сайрен бере мене за руку та м’яко веде далі від будівлі академії.

— Справді? — всміхається він, і я киваю.

— Так. Торн розповідав мені, що його батько… — я затинаюся, не впевнена чи правильно так говорити тепер, коли правда розкрилася. Тим паче при Сайрені. Однак він не виправляє мене, і я продовжую: — Що король взяв під опіку молодого та талановитого мага, чий рівень значно перевищує його вік. Вчителі називають його генієм та вважають, що на нього чекає велике майбутнє… Схоже він дуже талановитий.

— Усе гаразд.  Він виховував та любив його від самого народження. Він його батько. Точно більше, ніж мій.

Я з сумнівом закушую губу, й він торкається моєї щоки, змушуючи подивитися йому в очі.

— Тобі не треба добирати слова поряд зі мною. Не варто боятися образити мене. Я прийму від тебе усе, що ти мені даси, Високосте. Якщо захочеш, щоб я тебе торкнувся, я огорну тебе своїм тілом. Якщо захочеш, щоб я тебе поцілував, я цілуватиму тебе до нестями. Якщо ти забажаєш, щоб я віддав тобі своє серце, я виріжу його з грудей. І якщо ти принесеш мені отруту, я вип’ю її до останньої краплини. Бо я — твій. Був від самого початку і буду до самого кінця.

Я затамовую подих від його слів. Від ніжності, з якою він дивиться на мене. Від усього, що він мені дає, не чекаючи нічого навзаєм.

А тоді підводжуся на кінчиках пальців та цілую його, так ніжно та відчайдушно, ніби від цього залежить моє життя. Ніби я не можу дихати без нього. А тоді, притулившись чолом до його чола, шепочу:

— Замість вирізати своє серце, краще змусь його битися за мене так довго. як воно зможе. Бо моє серце — битиметься заради тебе.

— Обіцяєш?

— Обіцяю…

♛

Після слів, промовлених у порожньому туманному саду, ми відправляємося до палацу за допомогою портального каменя.

Мені досі трохи некомфортно тут, після того разу, коли нас намагалася вбити королева, але я сподіваюся, що це минеться. Зрештою, це дім Торна, і Сайрена, а тепер, як з’ясувалося, ще і його молодшого брата, тож… Я не можу і далі уникати його.

Опинившись у портальній залі, ми проминаємо вартових, і Сайрен веде мене далі, до того крила палацу, де я раніше не бувала.

Знайомство з Реном проходить… Цікаво.

Нас ніколи офіційно не представляли одне одному, та чомусь він здається мені знайомим. Думаю тому, що він — брат Сайрена. Зрештою, в них одна матір. Мати, що кинула своїх дітей, коли вони найбільше її потребували.

Яка “чудова” жінка.

Рен виявляється дуже доброю та милою дитиною. Дивлячись на нього, неможливо здогадатися, що в ньому криється така велика сила.

Він дуже радий нам. Особливо Сайрену. Одразу видно наскільки вони близькі. Рен майже не припиняє його обіймати, і… Думаю сьогодні я відкрила для себе новий бік Сайрена. Бік, який, можливо, стане моїм улюбленим.

Разом вони такі веселі та милі… І я зовсім не проти спостерігати за цим зі сторони. Однак навіть тоді Сайрен не забуває про мене. Влаштовує колективні обійми, залучає мене до гри. Так, що я ані на мить не почуваюся там зайвою.

Навіть коли настає час вкладати Рена спати, ми з Сайреном влаштовуємося по обидва боки від нього й разом читаємо йому казку, аж поки той не засинає.

— Це було… чудово, — пошепки промовляю я, щойно за нами зачиняються двері.

— Не шкодуєш, що ми пропустили більшу частину балу? — питає він з винуватою посмішкою, — Вибач, я… Надто сконцентрувався на бажанні вас познайомити, і не подумав…

— То нічого, насправді я не збиралася йти.

— Справді? В такій гарній сукні? — хрипко питає він, торкаючись мого волосся. Однак при цьому Сайрен геть не дивиться на неї.

Глитнувши, я шаріюся.

— Її підібрав мій брат, — трохи знічено визнаю я, — Й насправді я не дуже люблю бали. Але мушу відвідувати майже усі, вітатися та підтримувати розмову… Зазвичай всім від мене чогось треба. Або від мого брата. І тоді вони чекають, що я зможу посприяти, щоб Вільярд щось для них зробив, а я не хочу…

Я зупиняюся, щоб перевести подих, й вже спокійніше додаю:

— Я маю на увазі, що сьогоднішній бал був ідеальним. Бо не було жодної такої розмови. Тільки ти. І мені цього достатньо. Навіть якщо це був лише один танець.

— Ми можемо станцювати ще один, — раптом пропонує він, і я сміюся, допоки не усвідомлюю, що це не жарт. Тоді я розгублено кліпаю 

— Що, тут? — питаю я.

На його губах з’являється задиркувата посмішка. Майже хлоп'яча.

— Ні, я знаю краще місце… Але тобі доведеться заплющити очі.