16.3

Звісно, для Калу, що, певно, не виходила зі своєї кімнати, відколи повернулася вчора з останньої лекції, мої слова звучать дуже дивно. Коли вона кліпає, на її обличчі добре читається розгубленість.

— “Пара”? — перепитує вона, — Але ж… Чому? Хіба ти не мала піти з Сайреном? Або ж з Торном?

Я кривувато всміхаюся від згадки про обох.

— Вони не підуть зі мною. Насправді схоже усі дівчата цього року йдуть на бал разом з дівчатами, тож… Сподіваюся ти погодишся. Але, звісно, ти можеш не йти, якщо не хочеш.

Я справді думаю, що Калу варто вибратися з кімнати, в якій вона себе практично ув’язнила. І, так, я усвідомлюю іронію того, що сама нікуди не збиралася йти, доки Зір’єн не вмовив мене це зробити.

— Ох… Це… Неочікувано, — зрештою визнає вона, — Але я не впевнена що мені варто там бути. Не думаю що хтось ще зрадіє моїй появі, й не хочу псувати іншим свято. Вибач.

Я киваю, приймаючи її відмову.

Принаймні я спробувала. Я й не очікувала, що вона легко погодиться піти зі мною.

— До того ж, я геть не готувалася, — шаріючись визнає Калу, — Я від самого початку не мала з ким йти, тож… Не збиралася там з’являтися. І в мене немає сукні.

— Ми могли б щось підібрати, якби ти погодилася, — міркуючи, промовляю я.

— Дері…

— Що? Це правда. В мене купа суконь. Частину з них я навіть не носила. І я впевнена у тому, що серед таких знайдеться бодай одна, що підійде для балу. І, якщо ти прийдеш зі мною, ніхто не ризикне бовкнути про тебе бодай якусь гидоту. Але вирішувати тобі. Силою я тебе не тягнутиму.

Не те щоб я не могла… Просто це не має сенсу.

Вона має сама зробити цей крок, щоб рухатися далі. Я можу хіба підштовхнути її до нього.

— Але ж… Ти запізнишся, якщо витрачатимеш час на мене, — робить останню спробу Калу. Та запізнення не надто мене хвилює. Особливо враховуючи те, що я від самого початку не збиралася йти.

Коли я кажу про це Калу, вона закушує губу, явно сумніваючись, та, зрештою, погоджується.

Разом ми йдемо до моєї кімнати, і якийсь час витрачаємо на підбір сукні та взуття, а тоді я допомагаю їй зробити зачіску. Наші розміри, звісно, трохи відрізняються, та, на щастя, трохи побутової магії — усе, що треба, щоб виправити цю проблему.

Згодом, ми разом йдемо до їдальні, яку викладачі на сьогодні відвели під бальну залу. Враховуючи запізнення, я впевнена у тому, що ми з’явимося останніми, та, щойно опиняємося всередині, розумію, що це не так. Бо в залі одні дівчата.

Столи, лави та вітрини з їжею зникли, від чого зала здається ще більшою та світлішою, ніж зазвичай. Тепер ніщо не заважає розгледіти візерунки на підлозі: сонце, луну та зірки.

Стеля прикрашена сотнями магічних вогнів, що сяють у напівтьмі. Тихо лунає музика, однак ніхто не танцює. Дівчата, хоч і пришли разом, не наважуються танцювати чоловічу партію, і, здається, почуваються ніяково та знервовано через відсутність хлопців.

— А де поділися всі?.. — розгублено питає Калу, намагаючись відшукати у натовпі бодай одного хлопця.

Звісно, я не можу відповісти на це питання, бо сама гадки не маю. Та, навіть якби могла, то не встигла б. Бо, щойно вона це питає, як відчиняються двері, й десь за нашими спинами миттю чується дзенькіт розбитого скла. Схоже дехто з дівчат від шоку впустив келихи із пуншем.

Що ж, я їх не засуджую.

Добре, що я сама в руці нічого не тримала.

Коли Зір’єн взяв собі за мету привести мене на цей бал, я знала, що щось станеться, та ніщо не могло підготувати мене до усієї чоловічої половини академії, вдягненої в різнобарвні бальні сукні: червоні, жовті, чорні, сині, блакитні, рожеві, фіолетові… Навіть білі!

В такій, наприклад, був і Оурен, що очолював хлопців з гордістю та впевненості королеви. Його темні коси були зібрані у складну високу зачіску. Чесно, цей хлопець настільки харизматичний, що міг би причарувати когось, навіть вдягнений в якусь брудну ганчірку… А в сукні? В сукні він мав такий неймовірний вигляд, що викликав в дівчат заздрість та захват водночас. До того ж, біла тканина, вишита блискучими кристалами, чудово відтіняла його темну шкіру.

— Ну що, дівчата, зачекалися? — всміхнувшись, питає Оурен, поклавши одну долоню на власну талію, ніби позуючи. Й інші хлопці, позаду нього, засяяли усмішками.

Найближче до нього стоять Ніал та Сайрен. Рудий маг, що заварив усю кашу, красується у яскраво-рожевій сукні зі стрічками, штучними квіточками та мереживом, явно почуваючись ніяково, зважаючи на яскравий рум’янець, проте гордо піднявши підборіддя.

Коли усе тільки починалося, я була впевнена у тому, що цей нікчема не дотримається власного слова, коли програє. Та, схоже, я помилялася. Можливо з ним не все втрачено.

Зробивши крок до мене, він закушує губу, а тоді промовляє, підсиленим магією голосом:

— Я… Мушу попросити вибачення. Сайрен розповів, що тобі відомо про парі. Це було низько і неправильно. Особливо мої слова щодо тебе. Сподіваюся ти мені пробачиш. Нам обом.

— Я пробачаю, — з усмішкою киваю я. І цього разу це щиро.