13.4

Під час лекцій Дерія старанно нотує кожне слово викладачів, замальовує кожну схему і руну. Замальовує форму та особливу структуру отруйного листя, аналізує рівень загрози отрути залежно від дозування. Аде здається, ніби усі її думки деінде

Її спина рівна, м’язи напружені, а погляд чіпкий та сталевий.

Я не можу не думати про те, що вона задається тим самим питанням, що і я.

Хто?

Чи дійсно королева вбила графа? Чи був він справді винен у замаху на Торна? Якщо ні, то хто?

Невже вона має рацію, і за цим стоїть лорд Кембет? Що про все це думає батько? Чи він має ті ж підозри?

Чому охоронниця Високості залучена до розслідування? Чи знає про це її брат? Можливо це також частина його наказу?

І от, настав час обіду. Однак Кікі досі не повернулася.

Ми домовилися, що чекатимемо на неї в їдальні, де досить народу навіть після обіду через різницю у розкладі. Це місце здавалося досить безпечним. І все ж нас трьох охопив неспокій.

— Вона вже мала б повернутися, — похмуро промовляє Дерія, відсуваючи від себе таріль з тостами, — Вона б не запізнилася. Щось не так.

Їй важко всидіти на місці. Просто чекати, доки Кікі не повернеться. Я розумію це відчуття.

— Навіть якщо це правда, ми не можемо піти шукати її. До того ж вона здатна захистити себе. Ти це знаєш. Твій брат не довірив би їй твоє життя, якби не був впевнений у тому, що вона впорається, — нагадую я. Оурен киває.

— Сайрен має рацію, Дері. Кікі сильна. Впевнений, в неї були причини затриматися. Вона обов’язково прийде.

Закусивши губу, вона киває, а тоді важко зітхає й заплющує очі, намагаючись заспокоїтися.

Та, щойно минає година, Дерія більше не може чекати. Вона виймає з сумки лист паперу та перо.

— Я напишу Вільярду. Він має знати, що Кікі зникла. Якщо вона в біді — не можна чекати. Треба відправити когось на її пошуки.

Цього разу ми з Оуреном не відмовляємо її. Тільки мовчки спостерігаємо за тим, як вона виводить чорнилом на папері рядок за рядком, а тоді лист зникає в магічному вихорі.

За кілька хвилин поряд з нею з’являється демониця у вбранні служниці.

На мить ми з Оуреном напружуємося, та розслабляємося, щойно Дерія підхоплюється з місця й обіймає дівчину.

— Мей! Що ти тут робиш? — розгублено питає вона.

— А ти як гадаєш? Твій брат відправив мене по тебе, щойно отримав твого листа. Він не міг залишити тебе без захисту, — спокійно промовляє демониця.

— А Кікі?

— Вільярд намагається скористатися їхнім контрактом, щоб знайти Кікі. Але це потребує часу. І ще. Він просив дещо передати вам обом.

— Обом? — перепитує Дерія.

Замість відповіді демониця кидає на мене холодний спокійний погляд.

— Він сказав, щоб ви поводилися як зазвичай. Кікі могли прибрати, щоб дістатися до когось з вас. Або ж до обох. Хай там як, існує ймовірність, що справжній вбивця сьогодні зробить наступний крок. І, коли це станеться, ми будемо готові. Але для цього він має бути впевненим у тому, що усе йде за його планом.

Я розумію до чого вона хилить, і мені це не до вподоби. Геть не до вподоби. Насправді я такий злий, що заледве контролюю власну магію. Оурен відчуває це й легенько торкається мого ліктя, кидаючи на мене застережливий погляд.

— Його Величність хоче використати нас як наживу? — питаю я.

— Він хоче позбутися загрози, — виправляє мене демониця, — Ви увесь час перебуватимете під непомітним наглядом. Настільки, наскільки це можливо, щоб вбивця нічого не запідозрив й потрапив у пастку.

— То що нам робити? — схоже, на відміну від мене, Дерія прийняла це рішення набагато спокійніше.

— Ходіть на заняття. До їдальні. Бажано, щоб ви ночували у власних кімнатах.

— І не шукали Кікі?

— Цим займуться інші. Зараз в моєму пріоритеті безпека вас двох. Якщо Кікі викрали та утримують десь, ймовірно це зробив той, кого ми шукаємо. Тож зупинимо його — знайдемо і її. Звісно, до тієї миті ми не сидітимемо склавши руки. Твій брат завжди дбає про своїх людей.

Дері киває, роблячи глибокий вдих.

— Гаразд, просто… Тримайте мене в курсі, гаразд? Вона наша подруга, Мей. Ти знаєш, якби ми були на її місці, вона не заспокоїлась би, доки не знайшла нас.

— Я знаю.

Коли демониця зникає, ми повертаємося до гуртожитків. Відколи ми з Високістю розійшлися, я не знаходжу собі місця. Не можу сидіти чи лежати, тож ходжу по кімнаті, ніби тварина.

Оурен, лежачи в ліжку з підручником, кидає на мене погляд з-під обкладинки.

— Годі вже, друже. Цим ти ситуацію не покращиш.

Я зупиняюся посеред кімнати й на мить заплющую очі, переводячи подих.

— Як тобі вдається лишатися таким спокійним? — майже роздратовано питаю я. Оурен пирхає.

— Ти б також навчився, якби обертався кожного разу, як втрачаєш рівновагу чи дратуєшся. Ти хоч уявляєш скільки улюблених сорочок я порвав, перш ніж навчився? А скільки побачень зіпсував? Дівчата, звісно, люблять блискуче хутро, але, як правило не у захваті від пащі з іклами та сли…