11.6

Ніал не промовляє слів “рожева сукня”, але усе читається на його обличчі. І я… відчуваю полегшення.

Не тільки через те, що він нарешті вирішив дати Високості спокій, а й тому, що мені самому набридло ворогувати.

— Ой, та обійміться ви вже, вперті дупи! Інакше я вас обох змушу це зробити, — не витримує Оурен, і ми з Ніалом обмінюємося однаковими, повними розуміння посмішками.

Насправді обійматися — не зовсім в нашому характері. Ми більш стримані у тому, що стосується проявів прив’язаності одне до одного. Та Оурен завжди радий підштовхнути нас, впертюхів, до примирення.

— Гаразд, — промовляю я, хоч і не можу сказати, що пробачив йому геть усе. Особливо його слова щодо Високості. Але цьому вже час покласти край. І, якщо після цього він дасть їй спокій, я згоден.

— От і чудово! — всміхається Оурен, — І саме вчасно.

Ніал здивовано витріщається на нього, а тоді переводить погляд на мене, і, присягаюся, за мить я бачу в його очах усвідомлення.

— Це все ж таки сталося? — питає він не в мене. В Оурена. Той гмикає.

— А я казав тобі, що так і буде. Було б набагато простіше, якби ти не провокував його від самого початку.

— Так, — зітхає Ніал, — Я визнаю, що поводився як придурок. Саме тому я тут, хіба ні? Давайте вже забудемо про це, й зберемося сьогодні, як в старі добрі часи?

— Я спробую знайти час, — обіцяю я, хоч насправді й не впевнений у тому, що буду вільний ввечері, зважаючи на те, що сталося сьогодні вночі.

— Гаразд. Ну то… До зустрічі на заняттях?

Запевнившись у тому, що я прийняв його вибачення, Ніал повертається до власної кімнати, й нагадує мені не гуляти без сорочки поза гуртожитком. Ми ж затримуємося біля дверей.

— Як гадаєш, вони вже закінчили? — питаю я.

Оурен знизує плечима.

— Є тільки один спосіб перевірити.

Він стукає, і ми чекаємо доки дівчата скажуть чи можна заходити, та вони не відповідають.

— Може не чують? — припускаю я, й стукаю знову, проте не надто нав’язливо. Нехай собі вдягається у зручному для себе темпі.

Та коли минає кілька хвилин, а з кімнати досі не доноситься ані звуку, я починаю нервуватися. Можливо дарма. Можливо я просто себе накручую. Але це передчуття не зникає. Тільки посилюється.

— Дері? Я заходжу!

Від стресу я навіть не відразу усвідомлюю, що звернувся до неї на ім’я. Й, перш ніж Оурен встигає мене зупинити, відчиняю двері.

Кімната виявляється порожньою. Речей Високості більше ніде немає, як і її, чи її подруги. Вони просто зникли. Вочевидь пішли через вікно або якимсь порталом.

Хай там як, їх немає.

Оурен вражено присвистує, а тоді співчутливо кладе долоню на моє плече.

— Що ж, не скажу, що я сильно здивований.

Я теж.

Ймовірно вона просто злякалася. Або ж не хотіла, щоб їх з Кікі застукали в чоловічому гуртожитку. Й, враховуючи усе, що сталося, її можна зрозуміти.

Та все ж неприємне відчуття нікуди не щезає.

Цікаво, це через те, що її немає поряд? Чи через те, що вона пішла, перш ніж ми змогли поговорити?

Мабуть, усе це вкупі.

— Це нічого, — запевняє мене Оурен, — Ви ще зустрінетеся. Готовий закластися, вони просто намагалися уникнути неприємностей через порушення правил.

— Так, — киваю, — гадаю так і є.

Я приймаю душ й перевдягаюся, готуючись до занять.

Сніданок. Ми зустрінемося з нею на сніданку.

Підбадьоривши себе цією думкою, я йду до їдальні разом з Оуреном і… Ніалом. Знову збиратися втрьох трохи незвично, але, гадаю, це на краще.

Однак в їдальні Дерії немає. Я чекаю на неї там до кінця сніданку, раз у раз позираючи на двері, та вона не з’являється. Кікі також.

— Вона вже пропускала сніданки, — нагадує Оурен, заспокоюючи мене, і це правда. Принаймні відколи Торн потрапив до лазарету. 

Мабуть, вона знову пішла до нього. А заразом попросила в пана Зіглєра зілля від головного болю. Сьогодні в нас немає першої лекції, отже їй нема куди поспішати.

Сподіваючись зустріти її там, я прихоплюю трохи їжі зі сніданку з собою, й залишаю хлопців, поспішаючи до лазарету.

Та останній зустрічає мене тишею.

Зала практично порожня, якщо не зважати на мого брата, що досі лежить в ліжку, непритомний та беззахисний. Дерії немає.

Я не маю причин затримуватися поряд із ним. Він однаково не дізнається, що я тут. Та й ми ніколи не були настільки близькі, щоб йому було до мене не байдуже. Та чомусь, замість піти шукати Високість, я сідаю на стілець поряд з його ліжком — той, на якому часто сиділа вона.

Ми справді схожі. Кольором волосся та очей. Вони дісталися нам від батька. Та на цьому схожість закінчувалася. І річ не тільки в тому, що я успадкував від своєї матері.