11.4

Це вона, звісно, дарма.

Високість і без того була розгублена й налякана, а тепер в її очах відбивається справжній жах.

— Нічого не було! — промовляє вона, кутаючись у мою сорочку. Й, мушу визнати, враховуючи усі деталі, звучить це не надто переконливо. Та мені подобається бачити на ній свою річ. Більше, ніж я міг би уявити.

— Дері, це не виглядає як “нічого”. Хіба що ви грали на випивання та роздягання, й заснули десь насередині, — зауважує її подруга.

— Ми не пили! — роздратована, вона гарчить, і, темрява, я в житті не бачив нічого звабливішого за це, — Скажи їм, що ми не пили! І навіть не роздягалися, це… — Високість важко дихає, намагаючись опанувати себе, думати, зрозуміти що сталося насправді, та не може, — Це усе якась помилка!

— Ось чому не варто захоплюватися вином, — промовляє Кікі, — Щоб під ранок не починався з цих слів.

— Та годі вже! Кажу ж, нічого не було!

— Угу, ми віримо. Тільки не забудь випити зілля, щоб у вашого “нічого” не з’явилися милі наслідки з королівськими коренями, бо я поки не готова ставати хрещеною феєю… — договорити вона не встигає, бо в неї, а заразом і в Оурена летить плащ, котрим Високість безпомилково цілить їй просто в голову.

— Та послухай ти нарешті! Я не намагаюся відбрехатися! На нас напали!

— Пристрасть та пияцтво?

— Кікі! Присягаюся, якщо ти знову про це заговориш, я знайду того дракона і видам йому твою адресу! — погрожує вона, й, на диво, це працює. Ми з Оуреном розгублено перезираємося, однак мовчимо.

— Гаразд, гаразд, я слухаю. Що сталося? — Кікі досі виглядає скептично налаштованою, однак більше не перериває її. Я відчуваю, що високість дійшла до межі, тож вирішую втрутитися.

— Вона каже правду. Я повернувся до гуртожитку, бо закінчив зі справами раніше, і вже спав, коли вона з’явилася.

Оурен, що був не в курсі плану дівчат, виразно вигинає брову, та, на щастя, ніяк це не коментує. Мені не дуже хочеться рятувати його палаючу дупу, якщо він розізлить Високість.

— Я прийшла поговорити, — продовжує Дерія, кинувши на мене підозрілий погляд. Певно здивована, що я не розповів усім про те, як вона влізла до моєї кімнати через вікно. Двічі. І тим паче про поцілунок, — а тоді в кімнаті з’явився дим.

Це була вкрай стисла й не дуже щира оповідь, та для справи це не так важливо.

— Дим? — перепитує Кікі, помітно напружившись. Оурену ці слова також не сподобалися.

— Типу як від пожежі?

Друг із сумнівом оглядає кімнату, та, певна річ, навіть його неймовірний нюх не вловлює ознак гарі.

— Ні, не такий дим. Він був магічним. Ми намагалися вибратися з кімнати, однак двері та вікна заблокували, і ми не могли знищити їх чи відчинити. Зрештою ми почали втрачати свідомість. Дерія втратила її першою. Я встиг впіймати її, щоб вона не вдарилася, а тоді відключився сам.

— Тоді… як пояснити усе це? — розгублено питає Кікі, оглядаючи кімнату, й зокрема нас.

Високість кидає на неї вбивчий погляд, а тоді втомлено зітхає.

— Не знаю. Можливо таким чином нас вирішили заплутати. Або обіграти усе так, щоб нам не повірили… та не дивися ти так на мене! Ти ж знаєш мене, Кікі! Навіть якби я хотіла… Я була б набагато обережнішою, й точно не пияцтвувала б до втрати свідомості.

— Це правда, — зрештою зітхає Кікі, сідаючи їй на плече, й торкаючись щоки у знак підтримки, — у тому, що стосується відповідальності, з тобою може позмагатися хіба твій брат.

— І все ж, це підозріло, — похмуро підсумовує Оурен, — хтось вдався до такої магії, тільки щоб пожартувати над вами? Серед старшокурсників, звісно, багато придурків, але вчинити так з членами двох королівських родин? Треба геть не мати клепки в голові.

Так, мені у це теж не дуже віриться. Але на зараз це єдине правдоподібне пояснення. Бо, якби це був наш вбивця, навряд він витрачав би час на такі “веселощі”.

— Оурене, ти не відчуваєш сторонніх запахів? — питаю я.

Друг хапається за серце з виразом враженого самолюбства.

— Я що, на твою думку хтось типу собаки?

Я знаю, що він жартує, і зазвичай посміявся б разом з ним, але хтось був тут. Коли ми були вразливі, без свідомості. Роздягнув нас і пішов. Сама тільки думка про це доводить мене до люті.

— Оурене, будь ласка, — просить Дерія, і той винувато зітхає, ніяково потираючи шию.

Він взагалі ніколи не може відмовити дівчатам у біді. Справжній лицар.

— Ні, якби відчув, не думав, що ви… Словом, той, хто це зробив, подбав про те, щоб не залишити слідів. Для когось з таким дурним жартом це аж надто розумно.

Я киваю.

Звісно, прибрати запах не складніше, ніж прибрати будь-які інші сліди, і все ж це доволі кропітка робота. І займає чимало часу. Те, що наш “жартівник” не тільки зміг, але й встиг це зробити, наштовхує на певні думки.

— Це точно хтось зі старшого курсу або випускників, — похмуро підсумовує Оурен, — Є ідеї хто б це міг бути?