2.6

Зранку я заледве розплющую очі та відриваю голову від подушки. Тоді вмиваюся, й, кинувши погляд на своє відображення, стиха лаюся.

В такому вигляді краще не потрапляти некромантамна очі, бо ще з мерцем переплутають та упокоють.

Частину слідів втоми вдається прибрати за допомогою косметики, але очі так і залишаються припухлими. Та що вже поробиш?

Потім вдягаюся та збираюся на заняття. Складаю підручники, що знадобляться сьогодні, свій зошит для конспектів, записник та перо. Про всяк випадок звіряюся з розкладом, поправляю зачіску та виходжу за двері.

Після сніданку я ще планую навідати Торна, тож від гуртожитку до їдальні просто біжу, намагаючись нікого не збити з ніг, а тоді однією з перших займаю чергу біля видачі.

На жаль, не одна я.

— Агов, високість, — чується шепіт просто над моїм вухом.

Здригнувшись від несподіванки, я ледь не впускаю на підлогу, на щастя, поки що порожню тацю на підлогу, а тоді обертаюся у бік Сайрена. Він, звісно, не міг підгадати кращу мить, щоб почати втілювати свій коварний план.

— Боги, Сайрене! Якої криги ти до мене підкрадаєшся?! — перелякано скрикую я.

Він, звісно, не проявляє жодних ознак провини та совісті. Чого немає, тим похвалитися не можна.

— Взагалі-то я кличу тебе вже декілька хвилин, — спокійно зауважує він, хоч я йому і не вірю. Я б почула… чи ні? — Ти що, на ходу засинаєщ?

— Не твоя справа, — буркаю я.

Так, я планувала йому підіграти, але ж не від самого ранку! Чесне слово, не до нього зараз. Ще й голова болить.

Однак він має рацію, мене відчутно похитує, адже, коли я закінчила з домашнім завданням та прийняла ванну, вже майже світало. Тож поспала я лише кілька годин, чого явно було замало.

Позіхаючи, я набираю собі на тацю сніданок: яєчню з беконом, хрумкі тости, трохи овочів, зелене яблуко та міцний чай з молоком та спеціями, щоб бодай трохи збадьоритися. Не можу ж я цілий день носом клювати!

Для сніданку обираю найвіддаленіший столик, геть вільний, й беру в руки ніж та виделку, збираючись поскоріше розібратися з їжею та побігти до лазарету. Можливо ще випрохаю в пана Зіглєра зілля бадьорості.

Прокручуючи в голові цю думку, намагаюся їсти так швидко, як тільки можу, щоб в мене залишилося достатньо часу не лише навідати Торна, а й не запізнитися на першу лекцію.

От тільки, щойно я відправляю до рота перший шматочок яєчні, як чую скрип посунутої лави, й поряд зі мою сідає якийсь незнайомий хлопець. Здається він, як і Сайрен, навчається на моєму курсі, тільки в іншому потоці.

Вогняне, яскраво-червоне волосся хлопця трохи безладно стирчить на всі боки, блакитні очі сяють, мов магічні камені. Плечі широкі, але не надміру. Риси обличчя приємні.

Коли я кидаю на нього здивований погляд, він сором’язливо всміхається мені.

— Привіт, вибач, я тебе не потурбую, просто не хочу сидіти з ними, — він кидає погляд у бік іншого столу, де вже всівся Сайрен та інші хлопці.

Якби це був хтось інший, хто завгодно, я б співчутливо посміхнулася йому. Може навіть купилася на цю маску сором’язливого красунчика. От тільки одна біда — в мене надто гарна пам’ять, щоб забути цей голос.

Нехай зараз він вже не здається таким самовпевненим, як раніше, я однаково його впізнаю.

Ось вам і другий кандидат на рожеву сукню. Хоча, якщо чесно, йому набагато більше пасуватиме блакитна. Та й не можуть ж вони з Сайреном піти на бал в однаковому! Це ж проти етикету!

Ця думка змушує мене посміхнутись, і, схоже, хлопець помилково приймає це за свою особисту перемогу, бо сідає ближче до мене, й кидає:

— Ти Дерія, правильно? Ми з тобою разом відвідуємо загальні предмети, хоч раніше особисто й не спілкувалися, — він простягає мені руку, — Мене звати Ніал. Можна просто Ал. Дякую, що не прогнала мене.

— Це дрібниці, це ж загальна їдальня. Усі можуть сидіти там, де їм заманеться, — промовляю я, гадаючи що він робитиме далі. А ще насолоджуючись лютими поглядами, що Сайрен кидав у наш бік, хоч і роблю вигляд, наче не помічаю їх.

Що, бовдуре, не дуже хочеться пояснювати модисці на кой ляд тобі знадобилася сукня для себе? Готова закластися, що так.

Але то нічого. Мене це неабияк задовольнить. Навіть якщо він — не вбивця.

— Пробач, — знов промовляє Ніал. Крига! Навіть поснідати спокійно не дають! Лізуть і лізуть нахаби проклятущі! Ні за що не зватиму цього негідника Алом! — Знаю, це, мабуть, неочікувано, але ти не погодишся сходити зі мною на побачення у місто? Скажімо на цих вихідних? На честь свята на площі влаштують ярмарок та вогнище, має бути дуже гарно!

Я знову ловлю на собі пекучий погляд Сайрена, й розмірковую над почутим. Цікаво, він знає, що зараз відбувається, чи тільки здогадується?

Звісно, я не віддаватиму перемогу жодному з них, проте чому б не погодитися на зустріч, щоб його трохи позлити?

Тож я сором’язливо посміхаюся, так само щиро, як він на це заслуговує, й промовляю:

— Знаєш, я б дуже хотіла піти! Це звучить просто чудово! Але не впевнена, що зможу. Дам тобі знати ближче до вихідних, добре? Скажімо на історії світу.