1.6

Взагалі-то я не вважала себе аж такою бідосею. Хоча, звісно, це був не перший мій такий візит до бога злодіїв.

Коли я повернулася до склепу вперше, то й гадки не мала, що знову побачу Зір'єна. Я просто втекла сюди, щоб бодай кудись вилити свою злість на Сайрена. Вже не пам'ятаю точно чому саме того дня. Та й це не важливо. Що справді має значення, то це те, що відтоді це місце стало моїм таємним прихистком. Навіть від Торна.

— Торна отруїли, — відразу починаю я.

— О-о-о, твого коханого принца? Гаразд, я заінтригований. Слухаю.

— Він не мертвий, але він сильно постраждав, і я думаю що вбивця спробує повторити замах.

— Ну, це доволі логічно. Адже він ще не досяг своєї мети.

— Він скористався отрутою з Чорної пустелі.

— І ти, звісно, хочеш дізнатися хто це, — продовжує Зір'єн, — Можеш далі не розповідати. Зрозуміло навіщо ти тут. Я гадав ти розумніша. Ти знаєш якою буде плата.

— Дивно чути докори від бога злодіїв, — всміхаюся, попри застереження, від якого в моєму шлунку ніби поселяється холод.

— Справедливо.

— Я маю дізнатися хто з потенційних вбивць був у Чорній пустелі. Це не скаже мені прямо про те, хто саме привіз звідти отруту чи намагався позбутися Торна. Плата не має бути завеликою.

— Вона завжди така, — заперечує Зір’єн, — Ти знаєш, я попереджав тебе. Не варто мати справу зі мною. 

Так, попереджав. В одну з наших зустрічей він застеріг мене. Сказав, що, хай якою страшною буде біда, краще ризикнути і впоратися власними силами, ніж просити в нього допомоги.

Та я не могу. Не з цим.

— Ти знаєш, що я не відступлюся. Торн зробив би для мене те саме.

— Я б не був такий впевнений, — відповідає він, проте я не зважаю. Зір’єн любить бентежити серця смертних. Навіть якщо це його друзі. Бо темрява — не лише прихисток для злодюжок. Це ще й сумніви. Сум’яття.

— Це не має значення, — кажу я, і це правда. Навіть якщо Торн не пішов би на угоду з Зір’єном, він знайшов би спосіб мене захистити. Я це знаю. І не збираюся залишати його зараз, коли він навіть не при тямі.

Зір’єн важко зітхає, явно засуджуючи моє рішення, та більше не сперечається.

— Гаразд. Ти знаєш правила.

Так. Половина плати зараз. Оголошена. Друга — ні.

— Звісно. Назви свою ціну, — я не вагаюся, хоча серце моє калатає, мов скажене. Хай чого б він не зажадав, я віддам це.

— Медальйон, що отруєний принц віддав тобі. Подарунок, — промовляє Зір’єн. І я здригаюся, здивовано вдивляючись у темряву.

Моя рука мимоволі тягнеться до кишені. До маленького предмета, захованого у ній. Прикраси, позбавленої магії. Зламаної.

Вона не має жодної цінності для будь-кого, крім мене. Через те, хто її подарував. Але в цьому і суть. Плата має бути болючою. Така ціна допомоги бога темряви.

Я не сперечаюся. Витягаючи медальйон з кишені, лише на мить стискаю його, відчуваючи холод та твердість металу на шкірі. Тоді роблю повільний вдих та простягаю його перед собою на розкритій долоні. 

За мить його вже немає. І мене не полишає відчуття, що разом із ним я втратила дещо важливе. Дещо, що більше ніколи не повернути.

— Плату прийнято, — шепоче Зір’єн.

— І коли я дізнаюся хто з них був у Чорній пустелі? —  питаю, обіймаючи себе за плечі. Дивно, що я тільки помітила наскільки тут холодно.

— Ти дізнаєшся, — я не бачу Зір’єна, та впевнена, що він посміхається. Вишкірився у своїй звичній манері, — Їхні імена виділяться золотим чорнилом у твоєму списку.

— Їхні? — перепитую я, — Тобто їх декілька?

Я ковтаю. Чорна пустеля — не найпопулярніше місце для подорожей, тож я не розраховувала на те, що там був ще хтось, крім вбивці, або ж того, хто продав йому отруту.

— Я попереджав тебе. Ті, що укладають зі мною угоду, ніколи не отримують те, чого хочуть, а плата не забариться. Вона ніколи не буває справедливою.

Так. І винуватити в цьому я можу лише себе. Але підказка — вже краще, ніж нічого. Звузивши коло підозрюваних, я стану на крок ближче до вбивці. І зможу допомогти дізновачам.

Отже, усе це не дарма.

— Я не шкодую, — твердо кажу я.

— Це зараз, — шепоче Зір’єн, впевнений, що це минеться. Можливо й так. Та я однаково не вчинила б інакше.

Після Вільярда та Ранмара, Торн — перший, хто був добрим до мене. Перший, хто побачив в мені не принцесу, не розпещене дівчисько, не чужинку. Просто Дері. Він був перший, хто визнав мене. Побачив мене справжню.

Заради нього я пішла б і на гіршу угоду. Та сподіваюся, що мені не доведеться. 

— Дякую, — промовляю я, хоч він зробив це й не безкоштовно.

— Не дякуй, нещастя.  Краще б ти мене послухала, — зітхає Зір’єн, — Всі ви, смертні, дурні, коли справа доходить до кохання.

— А боги — ні? — всміхаюся. Однак мені справді цікаво.