1-2

— Ви переїжджаєте, міс? — Біля дороги зупинилася стара потерта автівка. Я підняла очі, у мовчазному подиві вигнувши брову. Впевнена, її водій неодноразово потрапляв у дорожні пригоди, а точніше ставав їх причиною. Вихлопна труба невдоволено загарчала, примушуючи місцями іржаве залізо жалібно заскиглити.

— Так, напевно що так, — розгублено зірвалося з язика.

— Потрібна допомога, міс, еге ж? — він грюкнув по дверцятах і широко посміхнувся, демонструючи мені рядки кривих жовтих зубів. Десь на задвір’ї свідомості причаїлося чуже почуття занепокоєння, але чи залишилося в мене ще хоч щось, про що я могла турбуватися? 

Попіл із сигарети байдуже впав, розлітаючись з новим подихом весняного вітру. Вона вже дотліла, а пальці продовжували міцно стискати тоненьку, вимазану чорнилом цигарку, наче це останнє, що в мене залишилося.

— Напевно… — все також невпевнено продовжувала я, пильно роздивляючись водія.

 Губи скривилися в ледь помітній огиді від побаченого. Він не викликав жодної довіри: засмальцьована обтерта куртка, недбало заросле обличчя, хтиві чорні очі, великі жирні руки та пальці наче ті товстенькі сардельки.

Дверцята авто загриміли, змушуючи людей, що проходили повз, зацікавлено обертатися. Їй-богу, як це корито ще тримається на колесах? Напевно, так само як і я намагаюся борсатися в химерних пісках під назвою життя.

— Давайте я допоможу Вам, міс, — він зупинився за крок від моїх речей, посміхаючись у всі тридцять два зуби та з цікавістю оглядаючи моє нахмурене обличчя. — Куди їхати?

— Я не маю грошей на таксі, — загасивши недопалок об асфальт, роздратовано проронила я після довгої мовчанки. 

Ця цигарка була останньою, а мені так і не дали нею насолодитися як слід. Від зітлілого недопалка залишилися чорні смуги, і це на мить викликало в мене гірку усмішку. Холод полоснув по спині, а всередині все звело від усвідомлення, наскільки жахливе моє становище. Та найбільше лякало, що вперше за все своє життя я вже й не сподівалася на краще. Не сподівалася, що зможу все виправити. Не сподівалася, що все налагодиться і я знову радітиму кожному дню. Це було так давно, що я й не пам'ятала, як починати ранок з усмішкою, а не сумнівним бажанням ніколи не прокидатися.

— А я й не таксист, міс, — підморгнувши, наполегливо провадив водій, перебираючи пальцями-сардельками ключі. — Просто небайдужий спостерігач. Ви тут уже третю годину сидите, а погода… — він озирнувся, невдоволено хитаючи головою, — залишає бажати кращого.

Його слова змусили підняти погляд нагору: сіре небо знову затягнуло хмарами, а вітер, залишивши мій блокнот, почав гратися з останніми самотніми жменьками снігу, який ще не розтоптали перехожі. Похмура картина, до якої забули додати барв осяяного сонцем дня. 

— Довезете до Карнабі-стріт? — Широко розплющивши великі очі, я витріщилася на нього, ніби бездомне кошеня добряка, що минає повз, і люб’язно посміхнулася. Нерозумно відмовлятися від допомоги, якщо її тобі пропонують, чи не так? — Це у двох кварталах звідси.

На секунду усмішка на його губах стала ще ширшою, змушуючи мене пошкодувати про необдумане рішення. У будь-якому випадку вибір я мала не великий: або пішки, або так. І машина, хоч яка б вона не була, здавалася найкращим варіантом. Це хоч трохи надавало всьому, що відбувається, примарних фарб.

— Оце так збіг! — Схопившись за мої сумки, засміявся чоловік. — Нам із вами в одну сторону, міс. Кажуть, сьогодні там показуватимуть нову виставу. Чули щось? Ні? А ось моя донька все товкмачить й товкмачить про це. Ех, молодь-молодь, вам треба в першу чергу вчитися. Вчи-ти-ся!

Він склав мої пожитки в багажник своєї автівки з такою ж несподіваною швидкістю, як і заговорив кілька хвилин тому, наче весь час кудись поспішав. Кривувата осмішка не сходила з пухлого обличчя, а моя голова починала гудіти від його нескінченної балаканини, спертого запаху поту в салоні автомобіля і тютюнового диму, що виїдав очі. 

Якоїсь миті я і зовсім перестала слухати розповіді про дітлахів, які цього року йдуть до старшої школи, про кульгаву кішку та до жаху ревниву дружину. І до чого цього чолов’ягу можна ревнувати? 

Будинки за заляпаним відбитками пальців вікном змінювалися один за одним, люди снували туди-сюди, хтось поспішав додому, хтось на роботу. Думки починали пожирати живцем. Куди мені тепер йти?

— Ох, ну ось знову, — його стривожений голос, переплітаючись із дивним гуркотом автівки, вирвав мене з темного лісу власних роздумів. Точно, я ж запитувала себе, як їздить ця старенька колимага. Мабуть, ніяк, бо ми не проїхали й двох поворотів, застрягши на дорозі під оглушливе хвилювання сигналів інших водіїв.

Тяжке зітхання вилетіло з моїх грудей, коли він вискочив з машини, і почав оглядати “свою незрівнянну лялечку”. Ноги починали дрижати, відбиваючи гопака, а холод пробрав до колючого тремтіння.

— Міс, — жваво відчинивши дверцята, незнайомець знову посміхнувся своїми жовтими зубами. Краще б його обличчя прикрашала сувора гримаса, може тоді б це не виглядало так жаско. — Не допоможете мені?

— Так, звичайно, — кутаючись у пальто, мені довелося вилізти з машини й випростатись поруч з ним.

— Я спробую завести машину, чи зможете трохи підштовхнути її?

—  Без цього аж ніяк? — Брови поповзли нагору, а очі спантеличено блукали тим, що колись гордовито називали автомобілем. Все це відгукувалося жалем у кожній моїй швидкоплинній думці. Як то кажуть: "Безоплатний сир є тільки в мишоловці".