Передмова

“Ласкаво просимо до Темпусу”, — гучномовець не припиняв свою механічну промову, що брязчала в наших вухах, ні на секунду. Карнавальна музика спліталася з власним оглушливим диханням, яке вже давно випорснуло переляканим птахом з грудей, а в роті все пекло, мов у засушливій пустелі.

Скільки ми вже бігли, а все по колу! Клята карусель дуеньї ла Кульпи. Але Амаре ж казав, застерігав нас, що все не буде аж так просто; старенька була четвертою з п'яти прислужників донни, вище за неї стояв лише синьйор Мортем.

Голос Фідеса хрипів десь над вухом, а його рука міцно стискала мою долоню, немов впусти він її зараз, і я вмить перетворюся на Іскру. Він намагався щось сказати, насилу поглядаючи на кишеньковий годинник, що дзвінко брязкотів між його перебинтованих пальців, але слова розбивалися об божевільне серцебиття.

Бігти! Нам треба бігти. Якомога швидше!

— До Світанку залишилася лише година! — Позаду закричав Амаре, гублячись у скрипучому кашлі. 

Нам насилу вдалося підхопити його, не даючи зіткнутися з прикрашеними різнобарвними візерунками фігурками звіряток — тих самих, які ти неодмінно бачив на каруселях. В дитинстві я віддала б багато чого, аби хоча б раз покататися на одній із цих білогривих конячок серед яскравих гірлянд та потрапити у вирій щастя та веселощів. Зараз же хотілося якнайшвидше зійти з цієї незупинної магічної круговерті, але ми не могли. Зупинитись дорівнювало смерті.

— Це ще ціла година, Амаре, — на вдиху промовила я, скидаючи швидкоплинний погляд на величезний циферблат, що прозирав через сріблясті дахи чудернацьких домівок та виднівся з кожного куточку цього клятого міста, що воно належало донні. Стрілки повільно викрадали в нас хвилину за хвилиною, повертаючись до миті Світанку. 

Час був, тільки ось чи вистачить його нам? Чи встигнемо ми? Чи зможемо зберігати спогади та не втратити один одного?

Ноги непереборно тремтіли. Від втоми, від болю, від усвідомлення, що Мить Світанку стрімко наближається до нас з-за спин галасливою піснею. Хто стане наступною Іскрою? Чи знайде синьйор Мортем когось іншого, чи його віддані пси — часові схоплять нас?

“Не можна зупинятися!” — Я знала, знала це напевно, ми ж вже так близько до нашої мети. 

Однак карусель продовжувала мчати по колу, різнобарвні вогні засліплювали осяйними спалахами. І, притиснувши книгу до серця ще сильніше, я вперше за останні роки відчула вогник надії у душі. У нас все вийде, сьогодні ми змусимо цей годинник задзвеніти опівночі! В нас не було іншого вибору.

Стискаючи мою спітнілу долоню промерзлими пальцями, Фідес прожогом зупинився. Його груди гарячково здіймалися, а рване дихання заглушало набридливий писк рупора.

— Чому ми зупинилися? — зводячи на нього здивований погляд, обурилася я та ледь встигла перестрибнути залізного коника. Серце було готове пробити в грудях діру та побігти разом із нами. Але тепер понад усе мене хвилювало те, що голос дуеньї ла Кульпи знову залунав звідусіль, пробираючись у думки  примарною мелодією провини. Чи зможуть хлопці протистояти їй? Аж надто тепер, коли ми вкрай виснажені її нескінченними "розвагами".

— Я, здається, знаю, де необхідний нам фрагмент, — зігнувшись у дугу, хрипко засміявся Фідес, наче нарешті знайшов відповідь на найскладнішу загадку.

У нього ще вистачає сил сміятися? Я озирнулась до Амаре, хмурячись від подиву. І його губи відразу здригнулися у ледь помітній заспокійливій посмішці, поки він жадібно ковтав повітря. Перевести подих не давалося нікому, особливо зараз, коли старенька ла Кульпа знову затягла свою брехливу пісню.

Амаре втомлено присів на потерту валізу, намагаючись сконцентрувати усю увагу на тому, що пояснював Фідес, і не піддаватися отруйним думкам. Піт просочив його футболку, а на лобі блищали вологі краплі — нам потрібен був цей перепочинок. Нерозумно так витрачати дорогоцінний час, але я повторила за ним і знесилено впала на холодну металеву підлогу. Ноги миттєво пробрав колючий біль від жахливої втоми. Бігун із мене як з клоччя батіг — я знала це завжди, але останнім часом все більше і більше переконувалась в цьому.

Вогники змінювалися один за одним у наших очах. В нас не було права на помилку, або ж ми назавжди залишимося стертим спогадом. Карусель все ще неслася по колу на крилах якогось нестримного марива, а гучномовець механічним дзижчанням невпинно гримів над моїм вухом, наче докучлива муха:

“Ласкаво просимо до Темпусу”.

І в цю мить, я зрозуміла — ми приречені.