Розділ 16. Так чудово, коли мовчиш...

Чи могли б ви уявити хоч на мить, що в будинку людини, яка стоїть поруч та сидить за однією партою з вами, лежать трупи батьків. Вже більше місяця. І це зовсім не приносить дискомфорту, стало жити та навіть спати набагато краще. Вони самотньо лежать та гниють за зачиненими дверима, більше нікому не потрібні. Їх ніхто не шукає. Але й жодна людина не стала б цього робити. Максим заховав цей непотріб від іншого світу. 

Та все ж була одна людина, якій не спалось спокійно. Сусідка, пані Марія, день за днем розпитувала Максима, куди зникли його батьки. Хлопця це неймовірно дратувало, адже яке їй діло. Яке їй бісове діло… Цих двох ніхто ніколи не любив. Жоден сусід. Навіть на цій вулиці, куди багато років тому вони всією сім’єю переїхали. Всі знали, які вони жахливі, добре знали, що відбувалося у будинку. І Максим це знав. Адже були моменти, коли і батько і мачуха били його прямо перед домом. І жоден сусід нічого не зробив. Всім було байдуже. Як на “батьків року”, так і на їх сина. Тоді чому ж одна з цих “співчутливих” людей зараз так вхопилася за горло Максима… 

Ця стара вчепилася, немов реп’ях. Тому хлопець був змушений весь час брехати, що вони на тривалий час поїхали заробляти кошти для життя, залишилися в родичів. Та їй цього було замало, вона далі й далі засипала з ніг до голови Максима питаннями. Навіть могла влізати в його особисте життя… А це ще більше злило хлопця, тому останнім часом він намагався якнайшвидше уникнути контакту з нею. 

Йому інколи навіть здавалося, що вона щось знає. Знає всю ту правду, яку він приховує. Адже іншого пояснення для себе її поведінки він не знаходив. Хоча й водночас цей варіант здавався безглуздим для нього. Ця жінка майже постійно сидить у своєму старому затхлому будинку, дивиться свої дурні нескінченні серіали. Що ще потрібно для життя. Можливо, у неї почався маразм, чи ще щось. Максим навіть хотів розібратися з нею. Проте зараз це точно ризиковано. До неї зачастили їздити її, здається, донька та дратівливі галасливі внуки. Проте споглядати за цією жінкою варто. Вона в будь-який момент може зірватися і подзвонити в поліцію, бо її “любі” сусіди кудись зникли, а їх синочок поводиться дивно.

“Клята маразматичка”, – часто прокручував у голові Максим, коли намагався заснути.

***

Через останні події в Максима доволі повністю зникло бажання ходити до школи. Йому навіть довелося дзвонити до своєї вчительки, брехати, що дуже сильно захворів. Настали темні часи і його легені дуже погано почуваються. 

Жінка повелася на цю хитру брехню, тому хлопець дуже довго просиджував свої штани вдома. Він навіть і не помітив, що зима закінчилась. А березень цього року виявився доволі теплим. Зазвичай сніг ще довго лежав, був брудний, немов болото. Але зараз вулиці сухі. Можливо це і є те саме ГЛОБАЛЬНЕ ПОТЕПЛІННЯ, про яке всі так завзято говорять довкола. 

Бажання відвідати школу справді не було. Проте побачити друзів дуже хотілося. Особливо Вікторію. А вона щось навіть і не згадувала його, не писала. А він пообіцяв собі, що буде поряд з нею, що повністю знищить її сумні думки про того дохлого хлопця.  Максим хотів її побачити, думав, що може й варто все ж таки піти в те гидливе місце, в якому тримала його Вікторія, ну і друзі. 

А щодо самих друзів… Артур писав йому дуже часто, справді цікавився ним. Цікавився як його здоров’я, про яке Максим знову ж таки збрехав. 

Товариш вже давно хотів з ним побачитись. Часто пропонував зустрітись й просто прогулятись, поговорити. Максим акуратно уникав, ухилявся від цієї теми. 

Проте, знову взявши телефон, він відкрив спільний чат з Артуром. Поглянув на недавнішнє повідомлення-прохання про прогулянку. Поринув у роздуми, але все ж таки наважився йому відповісти щодо цього. 

Максим: Привіт. Я тут все ж надумав, що не проти зустрітись сьогодні.

Відповідь чекати довго не довелося. Товариш відповів у ту ж секунду. 

Артур: Привіт! Справді? Хочеш?

Максим: Звісно. Бо тоді б не писав про це. Ха-ха.

Артур: ЧУДОВО! Зустрінемось, може, під нашим магазином? Як тобі ідея?

Максим: Та окей, я тільки за.

Артур: Добре, тоді в 17:00 зустрінемось там. 

Максим: Добре.

Артур: До зустрічі! 

Максим: До зустрічі. 

“Отже, магазинчик, 17:00… Треба йти одягнутися пошвидше у щось”, – подумав Максим, адже на годиннику вже була шістнадцята година тридцять дві хвилини. 

Хлопці майже одночасно прийшли на призначене місце. Ніяково привітались та потисли руки, адже довго не бачилися. Тоді ж покинули територію магазину й поволі рушили в бік парку.

– Як ти, Максиме? – ніяково запитав Артур.

– В порядку…

– А здоров’я? 

– Здоров’я? – здивувався Максим.

– Ну так, твоє. Як легені?

– А, вже краще. Можна вважати, що одужав. 

– Тоді це добре. До школи не хочеш? 

– Чесно, якось не дуже хотілося. Може, і досі не хочу.

– А без тебе там дуже сумно… Приходь, зачекався. Думаю, Віка теж хоче тебе побачити.

– ВІКА? ВОНА ЗГАДУВАЛА МЕНЕ?

– Ха-ха! Он як зарухався. Та звісно, питала.