Останнє Кохання

Розділ 14. Зникле тіло

Шкільний клас зараз такий порожній. Порожній в очах Максима. Все навколо уповільнилось та повністю втратило свій звук, колір. Світ втратив свою особливість.

Параноя та апатія вкоренились в життя хлопця, повністю забравши весь позитив від перебування в місці, яке раніше приносило задоволення. Максим вбив людину. Він розумів за що, але й водночас не знаходив в цьому виправдання. На цей крок він пішов миттєво. Тоді на кухні він це зрозумів. Побачивши кухонний ніж. Насправді глибоко в своїй голові Максим боявся це робити. Боявся вбивати. Та все ж його ревнощі взяли гору над його розумом та тілом. Артем заважав. Він став перешкодою.

Але якогось задоволення Максим не отримав. Його руки досі тремтять. Він всього лиш виконав покладену місію, немов зробив набридливе домашнє. Щастя не відчув, але вдихнув з полегшенням, коли нарешті все зробив.

Після тієї ночі Максим пішов до школи. Як нічого і не бувало. Але жодного слова вчителів він не чув. На перервах так само, як і на звичайному уроці, просто дивився на дошку своїм пустим поглядом. Нічого і нікого не помічав. Навіть свого друга. Він навіть не чув своїх однокласників, які обговорювали за спиною останні жахливі новини.

– Ви чули, що Артем зник?

– Який Артем?

– З паралелі.

– Це той, що Сірковський?

– Так, він.

– О, я теж чув. Кажуть, додому не прийшов…

– Справді? Жах…

– Чула, що ще шукають. Не можуть знайти.

– Може його того?...

– Та ні… Ви що. Ще маніяків не вистачало.

Артема ще досі не знайшли. Пошуки тривають. В поліції є зачіпки. Поламаний міст та потрощений лід точно вказали, що хлопець міг випадково впасти в річку. Просто спіткнувся… Але вони навіть і не здогадуються, що сталось насправді. Того вечора, в п’ятницю.

***

Йдучи містом, на кожному шляху люди обговорювали зниклого хлопця. Їхні балачки дзвеніли у вухах Максима. Через це боліла й розколювалась голова. Вона несамовито тріщала. «Та що вони все про нього і про нього. Настільки вже особливий», – думав, дивлячись на людей, Максим. Його це по-справжньому дратувало. Артема вже нема, а він все одно досі заважає жити. Навіть містом не прогуляєшся. «Невже він так потрібен цим людям. Зник і зник, хіба вперше», – думки не переставали линути.

Життя кардинально змінилось за останні дні. Сильно змінилось. Максим добряче відчув це на своїй шкурі. Школа вже не та. Настрій не той. Можливо, вбивство остаточно вплинуло. Або ж щось інше…

Вулички вели Максима до району, де проживала Вікторія. Хлопцеві захотілось туди піти. Можливо, так стане краще, легше на душі, побувавши біля її дому. Через свій стан він навіть на неї не звертав своєї уваги. Але все ж таки любов до цієї дівчини перемогла. Усвідомлення, що потрібно зробити Вікторію щасливою, знову заполонило голову та серце Максима.

Коли він нарешті прийшов в бажане серцем місце, побачив на одній з лавок знайому людину. Побачив Вікторію, кохану, що самотньо й понуро сиділа на ній, спершись руками на дощечки, й втупивши погляд на землю під ногами про щось думала. Це було неочікувано її побачити. Але, напевно, це шанс з нею поговорити. Все ж таки і дурному зрозуміло, чому вона така понура. І все ж таки Максим винен у цьому. Він без зайвих думок попрямував до неї.

– Віка?

– А, Максим… Ти що тут робиш?

– Я? Та ось прогулювався. Вирішив сюди завітати. А ти, що тут робиш?...

– Зрозуміла. А я теж гуляю, можна сказати.

Як очікувалось вона дуже засмучена. Її слова неймовірно тяжко вилітають з вуст.

– Можна сісти поряд? – запитав Максим.

– Звісно…

Максим, стерши тоненький шар снігу, сів поряд з Вікторією.

– Чому ти така сумна?

– Я? А що настільки вже сильно видно?

– Так.

– Он як…