Останнє Кохання

Розділ 11. Особлива прогулянка

Максим неквапливо писав домашнє завдання з літератури. Доволі нудне й непотрібне завдання. Хлопець краще б зробив щось інше, а не це. Та все ж, через свою відповідальність щодо навчання, він не може забути про нього. Література його улюблений предмет. Якби це була алгебра, чи фізика, Максим без зайвих думок не зробив би домашнє з цих предметів.

Він нещодавно прийшов зі школи. Так як нічого робити, сів одразу ж за книжку.

Біля нього, як завжди, лежав телефон. Інколи хлопець подивлявся на екран. Чекав повідомлення від Вікторії. Щиро вірив, що знову ось так неочікувано напише, як в той перший раз. Та все ж вона цього давно не робила.

Проте, через декілька хвилин, електронний товариш завібрував, на екрані з’явилось повідомлення. Максим кинув усі справи й почав дивитися від кого воно.

Це повідомлення справді неочікуване, але воно не від Вікторії. На екрані красувалось послання від Артура: «Привіт! Не хочеш піти прогулятися? Давно цього не робили».

Максим: Так, звісно. Я не проти. О котрій годині зустрінемось, і, де саме?

Артур: Продуктовий магазин, 16:30. Влаштовує?

Максим: Влаштовує. Очікуй мене там.

Артур: ОК.

Максим був радий, що Артур запропонував прогулятися, адже це шанс провести цікаво час та забути про домашнє, яке він зробить пізніше. Тому остаточно кинувши всі справи, хлопець попрямував до шафи, щоб вибрати одяг для прогулянки.

Одягнув одяг, в якому ходив сьогодні до школи. Все ж таки, вибір у хлопця був невеликий.

Крокуючи сходами вниз, Максим відчув їдкий сморід сигарет. Батько сидів на дивані й дивився новини. Знову.

Хлопець хотів швиденько пройти повз старого, але той помітив його.

– Ей! Ти це куди?

– Тобі яке діло…

– Ти ба. Ну і йди до біса, гидотник!

– Хто б казав…

Максим навіть не встиг вийти з дому, як його вже роздратували. Клятий старий знову пхає свого носа. Він знову щось хоче, і знову щось не так. «Та вдавися нарешті сигаретами», – крутилось в голові.

Більше не витримуючи, юнак накинув на себе куртку й опинився на подвір’ї дому. Що ж, його чекає друг, тому затримуватись не варто.

***

Біля продуктового магазину одиноко стояв Артур. Але назустріч йому йшов Максим, тому хлопець почав мимоволі посміхатися. А згодом вони вже обоє стояли один навпроти одного.

– Привіт! – простягнув руку Артур.

– І тобі теж.

– Ну що ж, ходімо прогуляємось. Пройдемось містом, можем потім і в магазин якийсь зайти.

– Так, пішли.

Покинувши місце зустрічі, вони обоє вирушили підкоряти вулиці міста.

– Як твої справи загалом? – запитав Артур.

– Думаю, що добре, але й ніби не зовсім то і впевнений.

– Як це?

– Ось так. Загалом все чудово, але й погано. Вдома жах як не хочеться бути. Хоча в кімнаті затишно й спокійно…

– Знову батько? Він не кинув пити?

– Він? Кинути пити? Ха-ха! Це неможливо. Для нього це як частина життя.

– Чесно, я тобі співчуваю. Це справді якийсь жах. Але не хвилюйся, школу закінчиш, покинеш їх і будеш навчатися в іншому місті. У тебе точно вийде! Я це знаю.

– Думаєш, що я справді зможу?

– ТАК!

– Дякую…

– А потім житимеш для себе. Робота, свої гроші.

– Ну ти і далеко заліз. Може я бути безробітним? Ха-ха.

– Не говори так! Хто хто, а безробітним буду я…

– Чому це?

– Ти ж бачиш, як у мене з навчанням…

– Нормально все! Це дрібниці. Ти теж зможеш в майбутньому навчатися після школи… Гм, після школи… А тобі, до речі, хочеться її покинути?

– Навіть не знаю. Хочеться, але водночас ні. Сумно дуже. Багато друзів, спогади…

– Розумію…

– Взагалі не хочу потім втратити з вами зв’язок. З тобою, Мартою, Вікою. – Засмучено додав Артур.