Розділ 9. Твоє повідомлення

Як завжди Максим сидів за своїм столом та робив домашнє завдання. Не найулюбленіше заняття, але від цього нікуди не дінешся. Хороших оцінок хочеться кожному.

На годиннику була восьма вечора. На першому поверсі бурхливо про щось сперечалися батьки. Їхні крики було чути навіть із зачиненими дверима. Це дратувало.

Поруч лежав телефон. Він довго мовчав, але в один момент Максим відчув вібрацію. На екрані висвітлилось якесь повідомлення. І через нього він втратив можливість дихати…

Максим отримав повідомлення від Вікторії. Хлопець очікував будь-чого, був готовий, що Артур напише. Але ж не Вікторія. Просидівши три хвилини в повному нерозумінні, він вирішив, що домашнє завдання йде до біса. Максим кинув всі свої справи й впав на ліжко.

Віка: Привіт. Вибач, що заважаю. Ти випадково не знаєш яке домашнє з алгебри?

Максим: Привіт! Не хвилюйся, ти не заважаєш.

Хлопець думав, що вона довго не відповідатиме, але Вікторія відписала одразу ж.

Віка: Це добре.

Максим: Я пригадав домашнє. Нам потрібно зробити 16-ту та 20-ту задачі.

Віка: Дуже дякую!

Максим: Будь ласка! І, до речі, попереджаю, що в тих задачах чорт ногу зламає.

Віка: Я і не сумніваюсь. Адже що? Так, правильно, математичка нічого нормально не пояснила і дала складні завдання. Дратує.

Максим: І не кажи. Вона буде потім винна в тому, що погано контрольні напишемо.

Віка: Звичайно.

Максим: До речі, а чому ти вирішила мені написати? Це доволі неочікувано…

Віка: Ну так, просто. Думаю напишу тобі, бо бачу, що ти з’явився в месенджері. Артур взагалі казав, що ти завжди все знаєш.

Максим: Хах. Он як. Зрозумів.

Віка: Ти бачив, що робиться в столиці?

Максим: В столиці? Ні, не бачив. А що там?

Віка: Зараз початок осені, а там вже йдуть такі дощі, що все затопило. Хоч би до нас не дійшло. Не люблю дощ.

Максим: Ого.

Віка: Чесно, вже сумую за теплом та літом.

Максим: Розумію. Я теж не люблю осінь. Жахлива пора року.

Віка: Така депресивна…

Максим: Це точно!

Віка: А ти, до речі, з Артуром не спілкуєшся повідомленнями?

Максим: Та щось поки ні, адже нещодавно, розумієш, тільки-но телефон з’явився…

Віка: Як тільки-но? Зачекай, у тебе його не було?

Максим: Ні.

Віка: А чому?

Максим: Одним словом, батьки…

Віка: Он воно що. Це жах. В кожного вже є телефон, а в тебе нещодавно з’явився.

Максим: Ну ось таке в мене життя. Не таке як у всіх.

Віка: Це справді дуже сумно. Адже ти, мабуть, стільки всього пропустив…

Максим: Та нічого. Я звик.

Віка: Ти сильно не хвилюйся через своє життя. В тебе точно все буде чудово!

Максим: Дякую! А ти, до речі, зараз, що робиш?

Віка: Я валяюсь в своєму ліжечку разом з кішкою. Мені добре.

Максим: Ва, я б теж так хотів, але в мене немає кота.

Віка: Буде!

Максим: А як її звуть?

Віка: Сніжинка. Банально, правда?

Максим: Та ні, ти що. Доволі миле ім’я. То вона білого кольору?

Віка: Так, як не дивно.

Максим: Це справді чудово. Білі котики дуже красиві.

Віка: Згодна. А от ти, що робиш?

Максим: Я робив домашнє, але ти написала, тому кинув всі справи.

Віка: То я все ж таки заважала?

Максим: Ні! Навпаки добре, що ти написала. Домашнє набридло. Я взагалі досі приємно здивований через це.

Віка: Рада це чути.

Максим: Знаєш, а як тобі розуміти, що це останній клас?

Віка: Насправді дуже сумно. Не хочу прощатися з вами…

Максим: Розумію.

Віка: На випускному буду плакати… От чесно.

Максим: А хто ж не буде?

Віка: Ну, напевно, той, хто школу терпіти не може?

Максим: Точно! Ха-ха.

Віка: Але є люди, яких я мрію не бачити. Наприклад, Аня і її підлизи. Дратує!

Максим: Дивна вона.

Віка: Розбещена дівка. Тільки подавай все готове.

Максим: Вона весь час до тебе чіплялась?

Віка: Так! Я з першого класу її знаю. І вона весь час була такою!

Максим: Жах.

Віка: Насправді випускний виправить цю проблему. І я її потім вже не побачу! От би вона зникла!

Максим: Знаєш, люблю неочікувані розмови. Вони починаються зненацька, з якоїсь банальщини, наприклад, як в нас. Ти домашнє з алгебри спитала.