Розділ 4. Шкільні дні

Осінь бурхливо захоплювала все навколо своїми мокрими та прохолодними руками. Часто дощить. Повсюду розляглися калюжі, що нахабно заповнили кожні ями та западини на дорогах.

Максим кожного буденного ранку проходить такими дорогами, залитими калюжами. Як завжди уважно розглядає будинки. І як завжди його зустрічають крики й шум, що линуть від дітей, учнів нової школи, що за такий короткий час сподобалась йому.

Його нові однокласники та класний керівник справді хороші й приємні. І це змушує Максима по-справжньому почуватись комфортно в новому колективі.

Артур частенько зве Максима з собою. Майже кожну перерву вони обоє, інколи до них долучаються й інші хлопці, розважаються на території школи та всередині неї. Були моменти, коли долучались старші хлопці, що звичайно займалися не зовсім дитячими речами. В таких компаніях Максиму звичайно було не зовсім комфортно. Але всю ситуацію рятував той факт, що Артур був поряд. Хоча Максим в середині почувався дивно, коли його новий друг брав сигарету після старших хлопців. Одна бідна сигарета, що пускалась колом. Пропонували Максимові, але він відмовлявся. Через що на нього дивилися дивно й казали: «Ну і ну. Хіба не хочеться спробувати? Такий правильний, чи що-о. Тюхтій». Йому було лячно, постійно озирався. Адже будь-якого моменту хтось з вчителів з'явиться й розкриє їхню забаву. Та поки-що ніхто їх не спіймав за цим ділом.

***

– Слухай. – Сказав, чухаючи потилицю, Артур.

– Що? – запитав здивовано Максим.

– Не зважай на їхні слова. Про те, що ти тюхтій та слабак...

– А, та ні, все добре. Мені байдуже.

– Справді?

– Так.

– Гм, сподіваюся, що так і є. Бо щось схоже, що тобі неприємно. Я по тобі бачу.

– Справді?

– Так. Схоже...

– Можливо. Я не знаю.

– А знаєш, мабуть, не варто далі нам з тобою до них ходити.

– Чому ти так вирішив?

– Ну, бо вони тебе ображають. Чесно кажучи, мені самому неприємно це чути. Коли від тебе щось хочуть тощо.

– Он як. – Відповідав беземоційно Максим, вдивляючись на землю під ногами.

– Тому давай без них. Згода?

– Згода.

– Якийсь ти сумний. Вище носа! – сказав завзято Артур, хлопаючи Максима по спині.

– Добре. Не буду сумувати. – Відповів Максим, витягуючи з себе посмішку.

Після цього вони попрямували далі, стежкою, рухаючись прямісінько до вхідних дверей школи.

В середині пахло свіжою випічкою. Аромат столової повністю заповнив перший поверх. Перерва ще тривала, тому коридорами бігали діти. Хтось грав в доганялки, а хтось спішив до свого кабінету.  В кожного були свої справи. Біля вікон в коридорі, згуртувавшись в невеличкі компанії, про щось розмовляли дівчата. Десь голосно боролись хлопці, а десь вони, зробивши з купки паперу м'яч, грали у футбол.

В кабінеті «115» також було голосно. Кожен теж займався своїми справами.

Максим швиденько сів на своє місце, а Артур пішов до інших хлопців, які щось обговорювали на останніх партах. Він, підпираючи свою голову рукою, почав роздивлятися навколо. Споглядав за однокласниками. За сусідньою партою сиділи дівчата. Серед них сиділа та сама дівчина, з якою колись вперше зустрілися поглядами. Її звати Вікторія. І вона по-справжньому симпатична. Доволі гарне темне волосся, приємні риси обличчя, глибокі карі очі. Вона розмовляла з подругами, з Мартою та Вітою. В один момент вони знову зустрілись поглядами. Максим зніяковів, тому різко опустив свої очі. У нього вже були моменти, коли була змога трішки поговорити з Вікторією. Але все ж таки чогось серйознішого ще не сталось.

Через свою ніяковілість Максим сфокусував свій погляд на інших однокласницях, що стояли біля дошки навпроти нього. Одна з них помітила погляд Максима, Аня, що враз поглянула на нього з-під лоба й грубо запитала: «Ей, чого ти на мене дивишся? Я тобі дозволяла?».

Напевно, Аня була винятком. Єдина людина, якій Максим мозолить очі. Вона постійно щось від нього хоче. Він постійно щось не так зробить. Вона постійно дивиться на нього зверхньо. Ніби і інші однокласники страждають від її поведінки. Зазвичай деякі дівчата, особливо Вікторія та її подруги. Це дратує Максима, але все ж таки не сильно. Поки що.