Розділ 3. Назад додому

Коротким виявився момент. Момент, коли Максим приємно вів розмову зі своїм новим знайомим Артуром. І взагалі перше вересня якось швидко добігало кінця. Так само швидко, як прийшло. Але факт, що далі буде цілий рік навчання, додав Максимові більшого ентузіазму. Адже це шанс відволіктись від постійних сварок батька з мачухою. І взагалі новий клас виявився більш цікавішим та хорошим, ніж минулий. В попередньому було ж так само нудно й самотньо, як і в будинку. Нові однокласники всі доволі цікаві та добрі. Хоча це тільки перший день, тому з часом деякі учні відкриються й покажуться з інших сторін.

Час летів. Діти по черзі покидали кабінет. Повертались до своїх домівок. В приміщенні залишились тільки Максим, Артур та ще дві дівчини. Проте вже й вони готувались от-от покинути парти.

Артур встав зі свого стільця, був вже готовий йти до дверей, але зупинився. Він розвернувся й поглянув на Максима, а тоді сказав: «Що ж, мушу йти. Мене дехто чекає. А з тобою побачимося вже завтра. Тому будемо прощатись». Після цього новий знайомий простягнув свою руку, а за ним Максим. Тоді ж їх руки зімкнулись, хлопці потисли їх один одному. Але Артур захотів ще щось сказати: «Ти, до речі, не соромся, питай. Я завжди радий показати тобі, що в цій школі є і як влаштовано».

Артур, більше не гаючи часу, розчинився в коридорі. Максим ще сидів за партою. Декілька коротких хвилин вдивлявся на дошку й про щось думав. Але все ж таки йому теж було потрібно йти, тому без лишніх вагань підвівся зі стільця й попрямував до дверей. На мить легенько обернувся й поглянув на тих двох дівчат, що залишились в кабінеті. Він зловив погляд однієї з них. Очі дівчини з темно-коричневим волоссям зустрілись з очима Максима. Але ця зустріч не була довгою, адже потім вона повернулась до своєї подруги, вони продовжили щось обговорювати, а Максим не став далі дивитись на неї. Він, як і всі інші, покинув кабінет, розчинився в коридорі нової школи.

На вулиці було неймовірно тепло. Пташки щебетали майже на кожному дереві. Хмарки поволі рухались небом. Максим повертався додому. Він блукав тісними вулицями, розглядав кожен будинок, що траплявся йому. Хлопець думав про те, що в кожному з них точно проживає щаслива сім'я, в якої все добре. А можливо в якомусь із будинків живуть такі ж фанати чого-небудь випити та добряче зіпсувати настрій криками. Такі думки й роздуми проводжали Максима до самісінького дідусевого будинку.

Перед ним вималювались старі обшарпані двері білого кольору. Коли Максим відчинив їх, одразу ж ніс вдарив сморід сигарет та ще чогось. Здається мачуха намагалась щось приготувати. І в неї, як завжди, погано вийшло. Пройшовши повз вітальні та кухні, хлопець швиденько рвонув до своєї кімнати, щоб перевдягнутися.

І не встиг він відпочити, як його покликала мачуха. Покликала їсти.

На кухні вже сидів і батько. Як завжди хмурий та втрачений. Мачуха приготувала смажену картоплю. Деяка була чорна й згорівша, ось тому, напевно, так дивно пахло в будинку. Максим не їв би це, але він був дуже голодний, тому готовий з'їсти навіть суцільне вугілля. Взявши виделку в руки, прийнявся поїдати картоплю.

Батько, колупаючи виделкою щось чорне, поглядав на сина. Здається хотів щось сказати. Але його випередила мачуха.

– В школі сьогодні був?

– Був.

Це питання сильно роздратувало Максима, адже де він мав би бути? Звичайно, що в школі!

– Не просили за щось платити?

– Не просили.

– Справді? Невже... Зазвичай ці гниди деруть постійно гроші. За те їм дай, туди скинься... На те гроші здай.

Максим мовчав, але в душі він ледь тримався, щоб не кинути все й не піти назад до кімнати. Та замість нього до діалогу долучився батько.

– Хай тільки спробують сказати, що потрібні їм гроші.

– А ми й не будемо платити! – додала мачуха.

– Тьху, звичайно, щоб їх побрало.

– Так-так! – безглуздо підтакувала жінка.

– А ти, Максиме, – звернувся він до сина, – навіть не думай погоджуватися на таке! Немає у нас грошей. Зрозумів?

– Зрозумів...

Максим якраз доїв останню картоплину. Він кинув тарілку в раковину й покинув батьків. Вони ще про щось далі говорили, але йому не було цікаво. Максим попрямував до своєї кімнати.

Він пригнув на своє ліжко. В його голову одразу ж полізли думки. Чому ці двоє одразу ж вчепились за ті гроші. Чому вони не запитали як минув день, що було цікавого в школі. Хоча це безглуздя. Вони ніколи б не поцікавились життям Максима. Для них важливіше вберегти гроші, які підуть на нову пляшку горілки або ж на новий одяг для мачухи. Нічого нового. Нічого не змінюється.

Вже наближалась ніч. Максим досі лежав і просто дивився на стелю. Він часто думав про те, щоб щось зробити з собою. Він хотів одного дня стати ще однією зіркою на небі. Хотів покинути це життя, нестерпне й непотрібне. Але щось його тримало. Щось не давало йому зробити собі свято, про яке він мріяв. Тримаючи в руках канцелярського ножа, гострого й блискучого, він намагався провести ним по своїй білій руці. Але кожного разу щось його зупиняло. Можливо, банальний страх або щось інше. 

Також йому часто сниться один сон. Один давній сон, що є з ним завжди. Цей сон не дає спокою. Він мучить. Йому часто сниться Соня, маленька сестра. Вона постійно сміється та грається з ним. Але це лиш світлий початок сну. Його фінал не такий. Соня починає гірко плакати. Вона благає не покидати її. А згодом її маленьку шию хапають дві великі чоловічі руки, що починають сильно давити та душити дівчинку. Соня задихається, плаче, хрипить.  А руки її душать і душать... Після цього Максим завжди прокидається, посеред ночі, весь спітнілий та наляканий. Не дивно, що після цього сну він почувається жахливо. Весь день, немов живий труп. Нуль емоцій.