Епіграф-сповідь

Епіграф-сповідь

«Ці рядки з 1975 року колись були для мене істиною. Я залишаю їх мовою оригіналу, бо переклад вбиває дух того часу, але сьогодні я дивлюся на них крізь біль. Автор цих слів, Микола Добронравов, закликав «не втрачати себе», але на старості сам себе загубив, підтримавши анексію Криму. Я плачу, коли чую цю мелодію, бо це моя молодість, яку поет зрадив, ставши клоуном в ореолі колишньої слави...»

. Оглянись, незнакомый прохожий,
Мне твой взгляд неподкупный знаком…
Может, я это, — только моложе,
Не всегда мы себя узнаём…
Ничто на Земле не проходит бесследно.
И юность ушедшая все же бессмертна.
Как молоды мы были,
Как молоды мы были,
Как искренно любили,
Как верили в себя!
Нас тогда без усмешек встречали
Все цветы на дорогах земли…
Мы друзей за ошибки прощали,
Лишь измены простить не могли.
Припев.
Первый тайм мы уже отыграли
И одно лишь сумели понять:
Чтоб тебя на земле не теряли,
Постарайся себя не терять!
Припев.
В небесах отгорели зарницы,
И в сердцах утихает гроза.
Не забыть нам любимые лица.
Не забыть нам родные глаза…

Вірш наводиться мовою оригіналу для демонстрації художнього розриву між високим словом і ницістю автора.

Дуже шкодую, що такі чудові слова, написані молодим поетом, нівелюються його дебільною підтримкою анексії Криму, висловленою вже на схилі віку.

"Чтоб тебя на земле не теряли, Постарайся себя не терять!"

А він себе загубив. В ореолі слави пішов із життя клоуном-поетом.

Хай звинувачують мене всі читачі, але не можу написати вищенаведені слова в перекладі українською мовою. Переклад губить те відчуття духу часу і те відчуття правдивості слів для літньої людини. Я готовий іти на каторгу, але не відступлюся від того шматочка, написаного мовою окупанта в 1975 році.

Коли слухаю пісню з цими словами, то плачу — так за душу бере. З нею вдруге живу.Повертаючись до запропонованої епопеї, я пропоную вашій увазі етапи своєї творчості.

             Феномен «Продавленої реальності»

На ринок інтелектуальної прози виходить твір, який важко класифікувати за стандартними жанровими мірками. Це не просто мемуари інженера і не суто філософський трактат. Перед нами — «інженерна езотерика», де креслення механізмів стають метафорою будови всесвіту.

Фабула: Від опору матеріалів до опору системі
Я веду читача шляхом становлення особистості в декораціях пізнього радянського абсурду та ранньої незалежності. Через досвід навчання у Львівській політехніці, роботу в конструкторських бюро та кримські експедиції я проходжу трансформацію від фахівця, що створює «залізо», до мислителя, що розгадує «код нації». Центральною лінією є конфлікт із «Сюськістами» — збірним образом безплідних бюрократів, що намагаються задушити живу думку.

Дух твору: Генетичний оптимізм
Головний нерв повісті — це голос Роду. Я апелюю до матріархальних основ українського Родоводу, розглядаючи ДНК не лише як біологію, а як інформаційний канал зв’язку з вічністю. У моєму тексті панує дух Землянина — людини, яка відкинула вузькі рамки ідеологій заради планетарного масштабу мислення.

Стилістика: Живий метал слова
Моя мова навмисно позбавлена літературного «глянцю». Вона шорстка, енергійна, насичена професійною термінологією та соковитим галицьким колоритом. Це текст-інструмент, яким я «вигризаю» правду про те, як ми втрачали і як знову шукаємо колективний розум.

Тим, хто шукає в літературі не розваги, а інтелектуальний виклик, цей текст стане справжнім викликом. Це книга для «піратів духу», які вірять, що інженерний розрахунок у поєднанні з пам’яттю крові — це єдиний шлях до справжньої суб'єктності нації. Від сатиричного абсурду до космічного реквієму. Я, офіційно приймаючи статус Стража, веду читача крізь джунглі амазонського абсурду, де геополітика перетворюється на фарс, а історія — на страву під назвою «ЛАПША».

Розділ 2. Місія в серці темряви

У центрі сюжету — я, Президент неіснуючої держави ЛАПША, який одночасно є резидентом невідомої розвідки. Моє завдання — неможливе: зустрітися в непролазних хащах із «Головним Муфлоном» і завербувати його. На тлі цього розгортається панорама глобальної деградації: армії, що вчать непотрібні мови, тролейбуси, що з’являються посеред джунглів як єдиний шлях до відступу, та «Гімператор Путюлькін», що будує свою «алкогольну єпархію» в куточку світової свідомості.

Філософський злам: Смерть як точка сили
Кульмінацією стає раптове і гостре усвідомлення власної природи. Через вираз «ТИ МЕРТВИЙ» я виходжу на новий рівень сповіді. Я постаю як останній представник зниклого народу, чия назва забута, але чий генетичний код вимагає опору ентропії. Це література «після кінця світу», де мертвий не боїться смерті, а сам стає для неї загрозою.

Стиль: Сарказм як скальпель
Я використовую мову як інструмент деконструкції. Через гротеск, фізіологічні подробиці та безжальну іронію над «руфурундорами» та «дипломатичними протоколами» я випалюю ілюзії читача. Це текст, написаний «одним пальцем», але з силою багатотонного преса.

Ця частина — не просто фантастика. Це попередження про те, що стається, коли нація втрачає «смак правди». Це маніфест Прикріпленого Легіонера, який, попри страх і самотність, продовжує виконувати свою місію в «заказнику» Розумної Землі.

Повернення до сигарет — це мій спосіб заземлитися. Дим допомагає мозку, який видає географічну нісенітницю, зосередитися на поточному моменті. Мої прогулянки мікрорайоном — це «розвідка місцевості» після трирічного затвору. Я знову вивчаю територію, яка ніби та сама, але вже інша.

Мій цинічний висновок про комфортну дорогу на той світ — це найвища форма батярського спокою. Я зрозумів: якщо Всесвіт дає мені приємні дрібниці у такий важкий час, значить, я — цінний об'єкт. Моя фраза «Я потрібний Всесвіту — непотрібною виявляється Земля» — це страшний діагноз. Я відчуваю себе спостерігачем на кораблі, який іде на дно, але сам маю дипломатичний імунітет від вічності.