1 (2)

– В якому такому свідоцтві про шлюб?! – випалила я, різко сідаючи.

Ковдра злетіла вниз, і я зрозуміла, що вчора таки частково роздягнулась і полізла спати в білизні. Светр, джинси та шкарпетки знайшлись складеними на стільці неподалік. Так, здається, так довго не спати – шкідливо. Я ж геть не тямила, що роблю, коли напомацки діставалась до ліжка.

До чужого ліжка!

– Та в звичайному, – повідомив він мені похмуро, простягаючи телефон. Там було відкрито мобільний додаток з електронним свідоцтвом про шлюб.

– Це як так? – видихнула я. – Ні. Цього не може бути. Це якась помилка. Чекай. Ми не могли розписатися онлайн. Це не… Я тебе навіть не пам’ятаю! Я просто лягла з тобою до одного ліжка!

– Тебе я ні в чому не підозрюю, – похмуро повідомив незнайомець, сідаючи поруч зі мною. – Але ж ти бачиш папірець. І в нас в країні можна заключити онлайн-шлюб.

– Ну та ж ми, дідько, не в Вегасі! Не за одну ж ніч! Це якась… божевільня! Повірити не можу… Ні. Чекай. В мене подруга планувала так з чоловіком побратися. І там чітко вказано, найближчі вільні дати одруження через п’ять днів. Це серйозна державна система, захищена, і ми не могли вночі випадково так наклацати…

– Ні, – хитнув головою він. – Ми не могли. Але я знаю, хто міг. Приб’ю, паразита…

Я чекала, що він щось пояснить, але замість того мій, як виявилось тепер, законний чоловік швидко вибрався з ліжка, схопив штани, що, складені, лежали поруч на пуфику, натягнув їх і, ігноруючи мій шокований погляд, буквально вилетів зі спальні.

– Просто прекрасно, – видихнула я. – А як тебе хоч звати?

На жаль, все, що я встигла дізнатись про свого чоловіка – те, що він має не тільки очі гарні, а й фігуру. Рельєфний торс, широкі плечі, вузькі стегна і повний набір всього, що треба справжньому красеню, аби в дівчини голова обертом пішла. Особливо недосвідченої.

І поки я намагалась перестати червоніти та милуватись незнайомцем, за ним вже зачинились двері.

Що ж, воно й не дивно, що я розгубилась. Мою необізнаність в любовних справах компенсували лише дві речі. По-перше, десять років я прожила в дитячому будинку, а там фіалкою довго не побудеш, доводиться швидко вчитись стояти за себе і не червоніти від кожної дурниці. По-друге, я все-таки на четвертому курсі медичного, а це теж додає цинізму і спокою. Якщо не втратила свідомість на іспиті, доки професор Омельченко витрясав з мене душу разом з відповідями на соте поспіль питання, дарма, що в білеті їх всього п’ять, то й тут впораюсь.

Я все ще сподівалась, що трапилась якась помилка, тому потягнулась до мобільного телефону. Звісно, зараз там не буде нічого, і я видихну з полегшенням.

Однак серед електронних документів на мене вже чекало свіженьке свідоцтво про шлюб. Вчорашньою датою зроблене. А чоловік – Матвій Лозовий.

– Щоб мене перевернуло та й гепнуло, – прошепотіла я. – Матвій Лозовий… Знайоме прізвище… Стоп, – я роззирнулась знов.

Курорт, на який ми приїхали, називався «Лоза». І, наскільки я знала, це на честь прізвища власника. Отже…

Я відкрила пошуковик і швидко ввела потрібні ім’я та прізвище. Може, це однофамілець. Тих Матвіїв на світі, Лозових і не дуже, мабуть, тисячі.

Однак, на жаль, інтернет не поспішав мене втішати. За першим же посиланням вискочила стаття про сімейство Лозових. Олександра, бізнес-леді, мільйонерка, її чоловік, Кирило, відомий науковець, медик, до речі, як і я – буду, коли довчусь, – і їх єдиний син, Матвій, всміхалися з фотографії, де стояли всі втрьох, обійнявшись. Від матері Матвій успадкував насичено-сині очі і темні кучері, від батька – ніс з горбинкою, високий зріст та міцну статуру.

Про спадок більш матеріальний, тобто, про мамині мільйони, йшлося далі, але я швидко закрила статтю. Здається, я влипла. Ще зараз назвуть мене мисливицею за статками Лозових і закопають десь у лісі…

Гаразд. Це інтелігентна гарна родина.

Затягають по судах.

Спробують поритися в моєму минулому, звинуватять в усіх гріхах на світі та проклянуть за те, що я спробувала наблизитись до цього багатого спадкоємця.

Я швидко натягнула на себе одяг, намагаючись ігнорувати тремтіння в руках. Мені не потрібні проблеми! Шуму теж ніякого не хочу. Матвій не здався мені агресивним, навіть не нагримав. Отже, вирішимо все мирно. Так же ж можна?..

Саме в цю мить, доки я обсмикувала свій червоний светр з оленем на грудях і думала, наскільки я цього оленя живе втілення, Матвій повернувся назад. Він вже знайшов по дорозі сорочку і дивився на мене, скуйовджений, шокований і прегарний.

Аж шкода, що ми розлучимось і ніколи не побачимось. Але нічого. Своя шкура цінніша, як то кажуть.

– Слухай, – я присіла на краєчок ліжка, – я розумію, що звалилась тобі, мов сніг на голову, і абсолютно точно не хочу заважати абощо. Напевне, той шлюб можна легко анулювати, так? Подати заявку чи… В техпідтримку зателефонувати? Або… Не знаю. Ну, якщо щось працює тридцятого грудня.

– Не знаю, чи працює, – сині очі Матвія знов з цікавістю зблиснули. – Але в мене для тебе зустрічна пропозиція. Наталю… Залишайся моєю дружиною.