2

Хочеш не хочеш, а потрібно було вставати і вирушати до школи. Ліза вмилася. одягнулася і зазирнула до кухні, де вже порядкувала мама.

 — Доброго ранку, доню! — вона посміхнулася до Лізи, так, неначе й не було вчорашнього прикрого інциденту.  — Зараз я зроблю тобі чаю! Будеш вівсянку?

 — Так, дякую, — дівчина не любила кашу, але це й на краще. Значить, не з’їсть багато а отже, й не погладшає ще більше.

Вона задумливо водила ложкою по тарілці, вдаючи перед мамою, що їсть, а коли та на хвилинку вийшла з кухні, вівсянка з Лізиної тарілки вмить перемістилася до сміттєвого відра. Дівчина вхопила зі столу яблуко і поклала до сумки.

Адже сьогодні буде сім уроків, а булочки чи шоколадки у шкільному буфеті вона купувати не буде. Хіба пляшечку мінералки. 

До автобуса залишалося п’ять хвилин, тож дівчина попрощалася з мамою, накинула на блузку джинсову куртку і вибігла з дому. 

Погода на початку жовтня ще була досить теплою, і якби не перші золотаві листочки на деревах, то можна було б подумати, що досі триває літо.

Ліза проминула паркан сільської школи і з легкою ностальгією поглянула на дітлахів, котрі бігали подвір’ям. Добре ж їм! Не потрібно їхати ні до якого ліцею, і вчителі свої, знайомі, і учнів у класі небагато...

Та до зупинки, яка знаходилася поруч із школою, вже під’їздив жовтий автобус. Ліза була з їхнього села єдиною пасажиркою. У салоні ще порожньо, пахне антисептиком. 

 — Доброго дня! — привіталася вона з водієм.

 — Привіт, красуне!  — посміхнувся той. — Що, поїхали гризти граніт науки?

 — Ага, — вона сіла біля вікна і замислено дивилася на краєвиди, що пролітали за склом. 

В голові крутилася тільки одна думка: сьогодні понеділок, ще цілих п’ять днів потрібно терпіти цю школу і однокласників. Може, прикинутися хворою? Піти до шкільної медсестри і сказати, що болить живіт або паморочиться голова? Але це вдома було б можливим, а як вона з міста добиратиметься додому? Автобус буде аж після уроків.

А може, прогуляти школу? Піти посидіти в парку чи біля річки? Але тоді класна керівничка зателефонує мамі, і неприємності Лізі гарантовані. Значить, хочеш не хочеш, потрібно йти до ліцею. 

***

Перший урок — англійська мова.  Цей предмет Ліза любила, проте в новій школі вчителька вела уроки по-іншому, не так, як дівчина звикла. Не сказати, що гірше, але їй важко було зосередитися та швидко виконувати завдання. Тому, увійшовши до класу, вона швидко попрямувала до свого місця, аби перед уроком ще раз повторити нові слова.

Вона вже підходила до своєї парти — передостанньої у ряду біля вікна, коли спіткнулася й мало не впала. Якимось дивом їй вдалося втриматися на ногах. 

 — Дивися, куди йдеш! — почувся невдоволений голос із протилежного ряду.

Ліза підвела погляд, і побачила, що причиною її негараздів став Роман — хлопець, який сидів через прохід від неї. Він чи то випадково, чи спеціально ( Ліза подумала, що однокласник зробив це навмисне) підставив їй підніжку, і тепер обурювався через незграбність дівчини. 

Якби таке трапилося в її старому класі, Ліза б знайшла що відповісти, але тут вона просто мовчки сіла за стіл і втупилася в підручник. Літери стрибали перед очима, як налякані мурашки, і здавалося, вона от-от розплачеться.

Але плакати було не можна — дівчина ризикувала загубити лінзи, а без них точно почувалася б підсліпуватою совою. 

“Спокійно, — сказала сама собі, заплющивши очі, щоб утамувати непрохані сльози. — Все добре, невелика частинка цього дня вже позаду. Залишилося потерпіти ще сім годин — і можна буде поїхати додому…”