* * *
Вже одинадцята година. Ще трохи й обід. Чому вона не бере трубку. Можливо забула про мене. Невже те, що сталося, настільки сильно вплинуло на наші стосунки. Мені, це не подобається. Потрібно піти й дізнатися, що сталося.
Я надіюся, що вона не захоче розійтися, бо з її батьком відбулося таке, вночі. Також, хочу бути впевненим в тому, що її мама мене не бачила. А батько не прокинеться і не скаже, що то я кинув у нього поліном.
Поки я роздумував все в голові, то не помітив, як наблизився вже до її воріт. Чому мені настільки ніяково. Що тримає мене тут. Потрібно лише відкрити ворота й увійти.
Я побачив, як з дому дехто вийшов.
Мій друже!
Яка вона гарна. Якби ти міг її побачити, ти б також закохався. Але ти можеш. У тебе є чіткий опис її очей, обличчя, тіла. Можливо, якби ти міг мислити, ти б так і зробив.
Сніжана відразу побачила мене. Махнула рукою в мою сторону і почала підходити, витираючи очі. Я здогадувався чому вона це робить.
- Привіт, — вона перша привіталася, стоячи біля воріт зі сторони двору.
Мені вдалося зазирнути в її смарагди. На душі стало відразу так тепло. Мені не хотілося нічого відповідати, але потрібно було.
- Привіт.
Сніжана опустила голову. Чому зробила саме так, я не знаю. Не можу написати, бо самому було цікаво. Але я боявся запитати.
- Зрозумій мене правильно, — вона продовжила. І наступні слова мені не дуже сподобалися. - Я розумію, що тобі подобаюся. Ти мені також симпатичний. Але нам потрібно...
- Зупинись. Не говори... - я витягнув руку наперед. Спробував відкрити ворота. Увійти у двір. Хотів обійняти її, щоб доказати, що вона помиляється в наступних сказаних словах.
- Ні, Ігор. Я повинна, це зробити. Мені важко тепер.
- Вибач!
Я не розумію, чому сказав ті слова. До чого вони. Чому саме "Вибач".
Мій друже!
Мені хотілося вірити, що з нею я буду відчуватися щасливий. Все так і відбувалося, я був щасливий. Щасливий від того, що бачився з нею кожного дня, милувався ніжною посмішкою, закохувався по-новому у її милий погляд.
Вона розвернулася і хотіла вже іти додому.
- Почекай! Не йди.
- Ні, ігор. Не роби те за що ти можеш пожаліти.
- Якщо я відпущу тебе, це стане причиною моїх страждань.
- Не говори дурниць. Ти навіть не знаєш, що сталося.
- Знаю...
Я відчув провину у свою сторону. Чітко розумів, що вона права. Але не хотів визнавати цього. Вона повинна бути зі мною. Тільки моя.
Мій друже!
Хотів би я, щоб наступні думки ніколи не з'являлися в моїй голові.
- Сніжана. Почекай! Дай мені останню можливість побути з тобою.
- Навіщо?
- Ти мені подобаєшся. Я кохаю тебе!
- Це вже неважливо.
- Чому ти так говориш?! - мені було важко це чути.
- Кохання — це лише тимчасове відчуття. У тебе буде багато можливостей полюбити іншу дівчину. Щоб покохати іншу людину, потрібно лише декілька секунд не зводити погляд і запевнити себе в цьому.
- Про що ти тепер говориш?!
- Нічого, забудь!
- Мені жаль, що твій тато помер.
- Помер!
Я думав, що вбив його. А виявилося, що ні. Виявилося, що він насправді втратив свідомість. Мені відразу стало легше на душі.
- Ми хочемо виїхати з цього міста, — вона продовжила говорити.
- Розумію!
- Ні... Ти нічого не розумієш.
Я витримав тишу. Після чого в мою голову знову налетіла думка.
- Дозволь мені... Завтра. На річці. На поваленому мості. О восьмій вечора. Остання зустріч.
- Я не розумію, навіщо?
Мені здалося, що вона розізлилася від моєї ідеї. Але я дуже хотів з нею зустрітися. Можливо мені вдасться зробити так, щоб вона передумала.
- Ти прийди. Я все розповім тобі. Завтра...
#9691 в Любовні романи
#407 в Любовна фантастика
#2089 в Детектив/Трилер
#732 в Трилер
Відредаговано: 02.06.2021