4

* * *

Коли я ховався за горою дров, то в моїй голові лунали лише одні думки: "Не шукайте мене, залиште". Але чоловік неспинно ходив по двору з палкою в руці й ліхтариком, освітлюючи місцевість. Спершу я радів, бо він відійшов трохи далі від гори дров. Тому першими чином, я почав думати, як буду тікати, щоб мене ніхто не помітив. Відразу в мою голову прийшла ідея. 

"Я дочекаюся, коли батько Сніжани підійде, якомога ближче до воріт, а я тим часом почну тікати в іншу сторону, довкола дому. Тоді, оминувши дім, я буду мати змогу втекти й перелізти через ворота."

План в моїй голові був ідеальним, але на діях все вийшло не так, як хотілося.

Коли я піднявся на ноги та вже хотів почати бігти, точніше мені вдалося зробити крок, тоді моя нога зачепилася за одне з розколотих дров. Я не устиг відреагувати на подію, моє тіло впало на землю створивши звук удару. Звісно чоловік відразу зреагував на звуки та почав помалу наближатися в мою сторону. А ще він почав кричати "Хто тут", а також, "Виходь". Не піднімаючись, я тихо продовжував лежати.

Коли було вже чути кроки доволі сильніше, в моїй голові нависла думка. Звісно спершу вона була не ідеальною до виконання і може не сподобатися... Але у мене не було вибору. Я повинен був це зробити.

Тримаючи в руці одну штуку дрова, я швидко піднявся на ноги. Викрикнув в сторону чоловіка. Не знаю, для чого я це зробив. Але він вмить відреагував і почав повертатися до мене, також направивши ліхтарик в мою сторону, осліпивши мене. Перелякавшись, я кинув поліно в сторону ліхтарика, іншою рукою хотів закрити свої очі від осліплення. Але після кинутого мною поліна сліпуче сяйво ліхтарика швидко розвернуло в іншу сторону.

Я не розумів, що відбулося після кинутого мною поліна, тому довго не роздумуючи, почав прямувати в сторону воріт. Щоб запевнитися, що я його не убив, біжучи, я зупинився біля чоловіка. Нахилився, спробував роздивитися, чи він живий. Звісно мені не вдалося нічого побачити. Я почув голос, який пролунав зі сторони вхідних дверей. Це, мабуть, була мама Сніжани. Мені стало лячно, тому, я полишив тіло і ривком почав бігти до воріт. Як не дивно, але мені вдалося швидко перелізти через них, можливо, то від адреналіну або від хвилювання і страху. 

Стоячи на стороні вулиці біля воріт, я спостерігав за жінкою. Вона почала спускатися зі сходів, відходячи від дверей. В її руці також знаходився ліхтарик. Мене побачити їй не вдалося, бо я заховався за воротами. Вона повільно, розглядаючи двір навкруги, наближалася ближче до чоловіка.

Мені дуже хотілося, щоб він був живий. Я не хотів його вбивати. Це сталося випадково. Він налякав мене. Навіщо було виходити на двір. Я лише хотів поглянути на Сніжану, запевнитися, що вона вдома і потім самому піти додому. 

Мій друже!

Ще одну таємницю тобі прийдеться тримати на своїх сторінках!

Коли мама Сніжани підійшла до лежачого тіла свого чоловіка, з її руки вислизнув ліхтарик, можливо від дощу, який і надалі неспинно лив, чи можливо від не очікування побаченого. Вона впала на коліна, притулила свою голову до його грудей, потім голосно почала кричати.

Хотілося б написати, що мені було жалісно дивитися. Але ні... Я стояв... Неначе земля проковтнула мої ноги. Лише дивився... Спостерігав... Ніякої жалості не відчув. Навіть серце не почало колотити сильніше від переживання. 

Я... Був... Спокійний...

* * *

На ліжко, я ліг в мокрому одязі. Переодягатися недуже і було бажання. 

Хотів би вірити, що все обійдеться і він лише втратив свідомість. Що його жінка також перелякано почала кричати, бо побачила свого чоловіка на землі. Цікаво! Що робила б моя мама, коли побачила б свого чоловіка, вночі, на дощі, лежачи в калюжі з кров'яною головою. Мабуть, те саме. Усі жінки слабкі, коли бачать щось подібне. 

Сніжана також з нею, плаче над тілом батька?! Можливо вона ще спить. Можливо і ні. Від такого сильного крику, неможливо спокійно спати. Я не хотів. Це була випадковість. Вибач мені!