8 (4)

В душі спалахнув страх. Тварина була велетенською, і я позадкувала би, якби не впиралась плечем у вперту височенну березу.

Проте слідом за панікою прийшло усвідомлення, що ведмідь міг відгукнутися на мій поклик.

– Ти прийшов допомогти?

Щебет пташок я іноді розуміла, як живу мову, але з великими звірями домовлятись було не так просто. Ведмідь підійшов ближче і видав щось середнє між гарчанням і звуками згоди. Я простягнула руку до нього, і косолапий ткнувся мокрим носом мені в долоню.

Отже, він точно прийшов не чинити лихо.

– Мені йти за тобою? – спитала я, сподіваючись, що звір зрозуміє.

Ведмідь майже по-людськи кивнув. Перевалюючись з боку на бік, він повільно рушив вперед, прямо крізь бурелом.

Звірі не шукають зручні стежки, вони обирають найкоротший шлях. Ведмідь йшов, а інколи навіть зривався на біг, не звертаючи увагу на те. що я відставала від нього, плуталась у гілках та лишила шматок своєї спідниці на колючому кущі.

Він розігнався, залетів на пагорб – рідкісне явище на наших болотах, – і раптом завмер, став, як вкопаний. Я наздогнала ведмедя, схилилась навпіл біля нього, важко сапаючи, і провела долонею по спітнілому лобі.

– Мейрі, – покликала пошепки, – Мейрі?

Ані звуку.

В повітрі раптом різко запахло магією. Це були незнайомі мені чари, дуже пряні, гострі і небезпечні. Вони відчувались попелом на язиці, отрутою, що проникає у свідомість.

Мій провідник піднявся на задні лапи та заревів. Потім припав до землі, закриваючи голову лапами, і заскімлив, майже як пес.

– Чого ти? – я схилилась до нього. – Що таке?

Магія вдарила в ніс вдруге. Тепер я зрозуміла, що відчував ведмідь. Його дезорієнтувало, закрутило, чари збивали з пантелику.

Можливо, якби мене краще навчали, я б знала, як виставити щити і захиститися від цього. Та бабуся ніколи не навчала мене закляттям.

Магія має бути інтуїтивною.

Зараз же все, чого мені хотілось – помчати геть, не розбираючи дороги, крізь бурелом, аби тільки швидше опинитися вдома.

Мейрі ми не знайдемо, втямила я. Ведмідь більше нікуди мене не поведе.

– Ти загубив слід, так? – спитала я його, хоча знала відповідь вже наперед, коли зазирнула у сумні карі очі.

Ведмідь видав тихий гуркітливий звук, ніби вибачався. Я пестливо погладила його по морді, перебираючи буру шерсть.

– Дякую, що допоміг. Я не знаю, що тебе не пускає, але постараюсь у цьому розібратися, – прошепотіла я. – Ну, біжи, друже. Тільки селян не чіпай, гаразд?

Гарчання звучало не грізно, а ніби тварина погоджувалась не займати людей. Ведмідь постояв біля мене ще кілька секунд, а потім побрів вглиб лісу, у хащу. Я ж повернула до села.

В серці ще жила надія, що я повернусь, а Мейрі сидітиме біля своєї матері та переказуватиме жінці, в яку ж вона халепу втрапила і чому загубилась так надовго. Але, переступивши поріг старостового дому, я зрозуміла: ні, дівчина так і не повернулась.

Свічок поменшало приблизно в половину. Бекка стрепенулась, помітивши мене, але одразу посумнішала, втямивши, що я одна.

– Навіть відьомські чари не допомагають знайти мою доньку, – зітхнула вона.

– Свічки не згасали? – продовжувати тему магії не хотілось зовсім, нема чого шукати для себе зайві проблеми.

– Ні, – Бекка підвелася, – але в мене вже мерехтить в очах від полум’я. Простеж, Алекто. Піду, подихаю свіжим повітрям.

Я втомилась після лісу, але відмовити згорьованій матері було б жорстоко, тож я кивнула, погоджуючись, і зайняла її місце. Коли Бекка вийшла, я розірвала свій зв’язок зі свічкою і прибрала її зі столу. Лишилось ще багато, не треба, аби щось заважало.

Полум’я горіло рівно, заворожуючи мене. Від тепла хотілось провалитися в дрімоту. Я навіть закрила очі… А потім раптом побачила крізь напівприкриті повіки, як витанцьовує вогник.

Щось було не так. Я підскочила і встигла спіймати поглядом свічку, вогонь якої тріпотів, то линув вгору, то пригинався до самого гнота. Вона буквально волала про допомогу.

Вогонь засмикався, мов злякана дівчина, а потім… Згас, як людське життя.

Мене пройняло холодом. А потім, слідом за страхом, прийшло і розуміння: це була Даветова свічка.