7 (3)

Я здивовано витріщився на неї.

– Ти хочеш сказати…

Алекта рушила до свого дому. Я поплівся за нею, почуваючись рідкісним дурнем, який впав в ступор через якусь дурницю. Всього лиш приготування їжі! Але я щиро не уявляв, як з цим впоратися.

– Так, – кивнула байдуже Алекта, – хочу сказати, що шукати харчі доведеться самостійно. А що таке?

– А готувати де?

– Як де? Вдома.

– Але… – я затнувся. – У Велька нема на чому готувати.

Не кажучи вже про те, що я не кулінарний майстер! Герцогські сини взагалі не повинні дбати про те, чим їм харчуватися, їх годують. Звісно, як маг, частенько варив зілля, тож приблизно уявляв, як зварити суп, і нарізати інгредієнти туди міг. Але зілля і страви – це зовсім не одне й те ж саме, бо в зіллях завжди є конкретний рецепт, і порушувати його не можна. Що ж до нових, то там я фантазував не часто, не моя спеціалізація. Словесна магія та робота з енергетичними шляхами давалась мені набагато легше.

Моїх жалюгідних знань, звісно, вистачало на те, щоб розуміти: має бути плита, поверхні для приготування. У Велька нічого такого я не знайшов.

– Як це – нема на чому? Було ж, – гмикнула Алекта. – Ну, ходімо, чарівнику, пошукаємо, чи справді там зелень все зруйнувала…

Відьма першою зайшла до хати і спинилась, вперши руки в боки. Вигляд у неї зробився особливо грізний.

– А це що таке? – спитала вона з викликом, киваючи в правий куток.

– Ну… Піч, імовірно? – витягнув я зі своєї голови теоретичний факт про призначення цього місця.

– Прекрасно. Ми вже на півдорозі до успіху, – Алекта скривилась. – Ну, а для чого потрібна піч?

– Щоб грітися?..

– А ще?

– Спати на ній взимку?.. – сподіваюсь, взимку мене вже тут не буде. Сільське життя здавалось не таким вже й привабливим, як спочатку. Я звик до інших умов і до того, що необхідність готувати їжу не відбиратиме у мене час, який треба присвятити експериментам.

Я маю шукати розгадку, що ж відбувається з Бежелем та його околицями, а не витрачати час на задоволення своїх фізіологічних потреб.

– Спати на ній теж можна, – кивнула Алекта, зиркаючи на мене, мов на ненормального, – але ж ти розумієш, що це не єдине її призначення?

– Не впевнений, що тямлю, до чого ти ведеш.

– Гхм. Містянин… У печі готують, Давете ан Рісе. Я так розумію, батько твій чаклун, мама з благородних, а ти виріс в палаці, тож ніколи не мав з піччю справи?

– Ну, якось так, – погодився я. – А як у ній готувати?

– Спочатку треба розпалити, потім… – Алекта щось говорила, але більшість слів для мене чулись як звичайне гудіння в голові. Я ж продовжував недовірливо витріщатися на піч. – Ну, ти зрозумів?

– Ні, – чесно відповів я. – Це якось трохи занадто. А може, я якось заплачу грошей, і хтось погодиться мені готувати?

Алекта фиркнула.

– Гроші є де витрачати в місті, – відказала вона, – а в селі замість золота – час, який кожен прагне витратити на себе.

– За гроші можна купити щось інше… Наприклад, худобу або продукти на зиму. Невже нікому не потрібно? Всі обирають натуральний обмін? – я в це не вірив. – Та ну! Ми ж живемо в сучасному світі, а не в далекому минулому, і це село, а не жалюгідна печера!

– Послухай, Давете, ніхто не спинить тебе, якщо ти обійдеш село і спробуєш розпитати, чи ніхто не хоче для тебе готувати. Тільки врахуй, що далеко не кожному хочеться мати справу з чаклуном, – вона виразно підморгнула мені.

– Я чарівник.

– І в селі, думаєш, для людей є велика різниця, як ти себе називатимеш?

Вона права, різниці, радше за все, нема. Я звик до Лесду, де для магів зараз всюди відкрита дорога, але навіть там ще двадцять років тому швидше відправили б на вогнище, аніж допомогли молодому магу. Знадобилось чимало часу і зусиль, аби ті, хто сахаються магії, просто буркотіли собі підніс, що чарів розвелось забагато, а не намагались викликати інквізитора.

І це притому, що сама інквізиція давно перетворилась на слідчий комітет з питань магії.

У Бежелі ж досі вірять в те, що граф Озер має якийсь вплив і може відправити відьму до в’язниці. Справді, Алекта права, є висока ймовірність, що в допомозі мені відмовлять.

– Ну то що, впораєшся сам? – Алекта поклацала пальцями у мене перед очима.

– Можливо, я заплачу тобі, і ти погодишся готувати?

– Оце вже ні, – відказала дівчина, – у мене на те точно часу нема, знаєш, скільки всього має знахарка?

– А якщо… Якщо я запропоную свою допомогу у відповідь?