6 (3)

Я, звісно, не знала, чи повернеться Давет до вечора, але сподівалась, що він все-таки з’явиться у мене на порозі. І справді, десь по обіді побачила через вікно, як він йшов з лісу, трошки потріпаний, втомлений та невеселий.

– Гей! – гукнула його з вікна. – Чарівнику! Нас покликали на святкування Зеленої Ночі. Я подумала, тобі для досліджень буде цікаво…

– Що за святкування? – справді звернув увагу на мене він.

– Ми задобрюємо місцеву нечисть і духів, танцюємо біля вогнищ і всяке таке, – пояснила я. – Розважаємося, співаємо пісень.

– Чаруєте?

Ні, так легко, хлопче, тобі відьму не спіймати.

– Можливо, трішки, – підморгнула я йому весело. – Гадаємо на судженого. Сподіваємось, що хтось колись нагадає і графа Озера собі, а потім стане вдовицею. Це, між іншим, моя улюблена частина гадання. А більше чар і не треба. Я ж цілителька, а не ворожка.

– Та й справді, – Давет підійшов до вікна, з якого я визирала. – Ти підеш?

– Звісно, піду, – підтвердила я. – Хіба я можу пропустити загальне свято?

– Тоді і я піду.

Він знову підвів на мене свій сріблястий насмішкуватий погляд, і я в ньому мало не втонула. Перехопило подих, в голові запаморочилось, стало якось… На дивовижу млосно, в роті пересохло. До Давета тягнуло з такою силою, що стояти на місці здавалось майже неможливим. А він ще й посміхався до мене, так звабливо…

Якби був лісовим мешканцем, я б сказала – перелесник, вбрався у чоловічу подобу, аби дівчатам крутити мізки. Але Давет нічим іншим не нагадував демона з лісу, про якого у нас в селі чутки ходили. Напевне, він просто занадто гарний, от мені і крутить свідомість.

Треба опиратися старанніше.

– Перевдягнися тільки, бо у нас прийнято на святкування у чистому ходити, – попередила я Давета. – А не в тому, у чому вибирався з болота.

– Перевдягнусь, – пообіцяв він. – Зайду по тебе через годину.

Я кивнула і відступила від вікна, зачинивши за собою ставні. Взагалі-то думала зайнятись чимось іншим, але зараз мимоволі потягнулась до святкових сорочок, які можна було вдягнути на Зелену Ніч.

Відьмина онучка, знахарка, я ніколи не розраховувала знайти собі нареченого, чи багатого, чи бодай симпатичного, тож не витрачала час на те, щоб заквітчати собі одяг. Але одна дорога сорочка все-таки знайшлась. Тонка тканина приємно холодила тіло, а білі звивисті візерунки переплітались у магічні знаки. Спрдіваюсь, Давет не розбирається в магії і не сприйме мій оберег за відьомську ознаку.

Такі, як він, можуть.

Натягнула спідницю, взяла жилет, підперезала усе поясом, заплела волосся у товсту косу, вплела в нього стрічку, вдягнула низки намиста на шию, і вони поблискували червоним у непевному світлі свічки. Навряд мене сьогодні кликатимуть до танцю, але принаймні я подобалась собі сама.

Бабуся завжди казала, що це головне для відьми.

Люди не оцінять, але сама себе ти завжди повинна любити і поважати.

Давет не спізнився, постукав до мене у двері, коли я саме подумала, що йому вже час і з’явитися. Він вбрався у одяг, що до села не пасував зовсім: тонку батистову сорочку, шкіряні штани та високі чоботи. Аристократ на полюванні…

– Одразу видно, в кого батьки багаті, – зітхнула я.

– Це погано?

– У нас так не ходять. Можна було полотняні штани вдягнути.

– Боюсь, у мене нема полотняних.

– І білого нічого нема?

– Сорочка ж біла, – змахнув він широкими, мов крила, рукавами. – Невже я настільки тобі не подобаюсь?

Ні, напівельф був гарним, аж надто. І очі його спалахували особливо яскраво, такі красиві і манливі, що запросто можна втратити голову. Просто так він виділятиметься ще сильніше, ніж мав би. Так всі зрозуміють, що він не з наших.

– Ти подобаєшся, – чесно сказала я, – просто… Все, пішли, – вирішила нічого не казати. Нехай не вчиться маскуватись серед нашого люду, бо хтозна, для чого він може це використати. – Постарайся не знайти халепу собі на голову.

– Я буду обережним.

Я не повірила цим словам, але лише всміхнулась собі під ніс. Його життя – його і проблеми, нехай собі шукає і халепу, якщо захоче.

…В центрі села уже гуляли. Розпалили велетенське вогнище, і діти водили довкола нього хоровод, взявшись за руку. Танцювали дівчата та хлопці, грала музика, збоку можна було пригоститись випічкою від господинь. Давет потягнув мене туди, підхопив пиріжок з капустою і вп’явся в нього зубами.

– Смачно! – подякував він хазяйці, а та зашарілась, ніби не знала, що чудово готує.

Я відступила на крок вбік, щоб не триматись надто близько біля чужинця – аби й мене його супутницею не вважали, – і анітрохи не здивувалась, коли поруч з Даветом одразу ж з’явилась Ханна.