4 (3)

Давет так виразно позіхнув, що й без додаткових пояснень було очевидно: зараз він прокляне мене за ранній підйом. Можливо, навіть відмовиться. І справді, маг неохоче встав, загорнувся в тонку ковдру і поцікавився:

– Туди обов’язково йти настільки рано? Хазяїн боліт що, світанкова істота?

– Він дуже капризний, і вловити його важко. Мені ще жодного разу не вдавалось, – повідомила я, хоч і знала, куди йти, щоб відчути глибинну силу цього болота. – Тож ходімо. Можливо, вам всміхнеться удача.

– А снідати?..

– Давете, ви багато знаєте про болота? – уточнила я. – Бачу, що не дуже. Треба уважно слухати свого провідника, інакше болото поснідає вами! Ходімо швидше, поки проміння ранішнього сонця здатні вихопити особливу стежинку… Ну ж бо! Що ви там копаєтесь?

Намагаючись підігнати чарівника, я навіть посмикала за край ковдри, яку він все ще притискав до грудей.

– Я шукаю свій одяг, – буркнув Давет. – Ви настільки сильно бажаєте побачити мене без нього? То сказали б, я сам ковдру скину.

На моїх щоках розквітнули пурпурові маки зніяковіння.

– Чекаю вас надворі. Давайте, доки скіпка горить.

Маг закліпав.

– Ви ж нічого не підпалювали… А! Ви маєте на увазі той час, який має минути, доки горітиме скіпка! Я зрозумів. Скільки це, дві-три хвилини… Зараз буду, не хвилюйтесь.

От же… Містяни! Навіть час вимірюють не так, як всі нормальні люди. В селах ледь-ледь звикли до годин, хоч ніхто не вимірюватиме їх точно – але можна зорієнтуватись по сонцю. Хвилини ж здавались чимось настільки несправжнім та відносним, що мені знадобилось трохи часу, аби взагалі згадати, що означає це слово.

Я скептично похитала головою і вискочила на вулицю. Цікаво, як довго Давет приводитиме себе до ладу? Чи доречно буде зазирнути до нього, аби справді змусити поспішати?

Моя дилема розв’язалася сама собою. Двері відчинилися, і Давет, вбраний так, ніби зібрався на святкування, вийшов до мене. Тонка сорочка, зроблена з дорогого матеріалу, назви якого я навіть не знала, порветься, якщо він зачепиться об гілку, ті вузькі штани, напевне, не годяться для швидкої ходи, а високі чоботи з тонкої шкіри… Гаразд, гаразд, бодай до цього придертись не можу, хороші чоботи, якісні.

– Нащо ж було так наряджатися? – не втримавшись, спитала я. – Давете, болото – не місце для яскравого вбрання!

– Наряджатися? – здивувався чарівник. – Це звичайнісінький одяг, найпростіше, що я маю…

З моїх вуст зірвалось важке зітхання. Добре, що насправді я не зацікавлена в тому, щоб допомагати цьому чоловікові, інакше довелось би помучитись, пояснюючи йому особливості простого сільського життя.

– Гаразд, ходімо, Давете. Ви й так витрачаєте час.

Я повела його через задній двір до лісу. Обрала стежку, що вела до густих чагарників і небезпечної трясовини, і попередила:

– Йдіть за мною слід у слід. І не здумайте потикатися до лісу самотужки! Це може коштувати вам життя. Ця місцина чужинців не любить, зустрічає їх ох як непривітно…

– Добре… Леді Алекто, а хто вас навчив ходити цими стежками?

– Бабуся, – я не хотіла відповідати, що вміла це завжди, що мене водить дорогами тихий голос, який не почує більше ніхто, бо сказати таке – все одно що визнати себе винною у відьомстві і темній магії. – Знахарки повинні знати, куди ходити, аби відшукати корисні трави, от вона і показувала мені різноманітні шляхи. А мені завжди було цікаво побачити… Як воно, на болотах. І, Давете, я вас прошу. Не називайте мене леді.

– Добре, але чому?

– Бо так не прийнято. Я проста сільська дівчина, і титулу я не маю.

– Гаразд. Просто Алекта. Але тоді, можливо, ми перейдемо на «ти»?

Я озирнулась до нього і знов потрапила в полон сріблястих очей. Ніби у вир пірнула. Миттю захотілось посміхатися, мов тій останній дурепі, а думки розлетілися в різні боки, як намистини з порваної нитки.

– Згодна, – піддалась я, – нехай буде на «ти». І без усяких леді.

– Домовились.

Я прискорила крок, намагаючись втекти від його пронизливого погляду, і раптом зрозуміла, що загубила стежку. Коли це трапилось? Ми мали вийти до чагарників доволі швидко, а довкола була тільки трясовина. У сірому світанковому світлі все здавалося примарним та незрозумілим. Я вже пожалкувала, що покликала Давета з собою.

І в голову запаморочилось.

– Алекто? Все добре? – він підхопив мене під лікоть, а потім ми почули важкі кроки, ніби…

Ніби до нас справді прямував хазяїн боліт.

– Все добре, – прохрипіла я, відчуваючи, як всередині все скувало від страху, бо сила, якої я боялася, тепер бриніла у повітрі. Це точно приведе мене в руки інквізитора, але тільки в тому випадку, якщо древня магія не знищить нас раніше.