2 (3)

Давет щось зрозумів. Відчув, що я не хочу впускати його до того дому. Інакше як пояснити те, що він заперечно хитнув головою і сказав:

– Чай – це дуже добре, леді Алекто, але я не хочу нав’язуватися, бути нежданим гостем. Коли вже я краду хвилини вашого вільного часу, то хочу зробити це з користю. Давайте вип’ємо чаю в моєму новому домі.

– Я не впевнена, що…

– Там дуже брудно, – в один голос зі мною підхопила Мейрі, – після того, як Велько втік на болота, ніхто не селився там і не прибирав. Обходили десятою дорогою. Навіть чутки ходили, – вона додала це загадковим шепотом, – що його на болота прикликала сила, що в будинку живе. Там, напевне, шар пилу ого-го який, коваля з сусіднього села навіть вільна кузня, більша, ніж його власна, не зацікавила!

– На щастя, я далеко не настільки лякливий, – всміхнувся Давет, – як ковалі, тому, поза всяким сумнівом, зможу з цим впоратися.

Мені не лишалось нічого іншого, крім як поспішати за ним.

– Велько був дивним, – заторохкотіла я дуже швидко, сподіваючись, що це хоч трохи пояснить вигляд будинку зсередини, – тож, можливо, дім його не надто схожий на те, що ви чекаєте…

– Останнім часом, перед зникненням, він відлюдькуватим став, – підхопила Мейрі. – Казали, що він навіть звертався з молитвами до Зниклих Богів…

Я закивала.

– Так, заборонені молитви, ритуали, які Велько практикував, небезпечні… Ну, чутки ходили, бо я ж не бачила. Знати б, що за потьмава зійшла на його думки! Раніше був таким хорошим чоловіком…

– А хіба ж він не був твоїм женихом? – спитала Мейрі. – Ти б мала знати, Алекто. Ми всі збиралися святкувати ваше весілля, перш ніж він зник.

Бодай би тобі, язиката ти дівко!

– Це не зовсім правда, – буркнула я.

– У нас навіть чутки ходили, – торохкотіла дівчина й далі, геть не думаючи, що біля столичного мага каже, – що Алекта його зачаклувала. Ну, це, само собою, дурниця, бо він завжди за нею впадав, і нащо б вона відмовлялась від перспективного нареченого!

– А якої раси був Велько? – уточнив Давет.

– Та тифлінг! Оце їх диявольське поріддя, напевне, червона кров його з розуму і звела. А так, наречений перспективний, не людина, житиме довше, саме те для гостровухої, ну, ви розумієте!

– О, так, – Давет зітхнув, – розумію.

Він – не селюк, що не тямить нічогісінько ні в магії, ні в сумісності крові. Те, що для Мейрі звучало, як звичайнісінькі дурниці, для нього було зайвим доказом моєї провини.

Ельфійки та напівельфійки не можуть мати стосунків з тифлінгами. В жодному разі. Тифлінги плодючі, аж занадто, і дуже темпераментні. Завагітніти від них легко з першого ж разу, а дитя завжди народиться батькової раси. Тифлінгська кров, як і аасимарська, спадкується гарантовано.

Крім того, зачинають вони завжди трьох, чотирьох дітей. Таку вагітність і жінці їх раси виносити складно, а що вже казати про ельфійок, які ледве здатні народити одне ельфеня! Рогаті ж, хвостаті, крупні діти їх вб’ють. Гарантовано.

Я про це знала від бабусі. Вона завжди гнала від мене Велька, повторювала йому, що коваль мені не пара. Коли ж хвороба та старість забрали її у мене, Велько знахабнів остаточно. Він не давав мені проходу, намагався завоювати.

Потім…

Мені довелось застосувати силу, аби викинути його з мого дому. Коли Велько заліз до мого ліжка серед ночі, я мусила або скоритись, або чарувати, і вибрала друге. Вишвирнула його геть, пообіцяла проклясти, якщо ще бодай раз побачу.

Після цього Велько, здається, і сам до чарів вдався. Думав мене завоювати, але так і не довів діло до толку. Зник.

Для цього я нічого не робила, але щиро бажала, аби він провалився крізь землю, більше ніколи не з’являвся в моєму житті. Щезнув, мов дим.

Коли це сталося, він лишив за собою стільки слідів, що вказували на мене, що я іноді сама сумнівалась, що невинна.

– Шкода, що ваш наречений так просто зник, – сказав Давет. – Ви його кохали, леді Алекто?

– Ні, і згоди на весілля не давала. Це були… Марні чутки. Велько, може, й збирався щось запропонувати, але не встиг. Він зник. Дуже таємниче. Поняття не маємо, куди.

– Он як. Що ж, таке трапляється, і це дуже сумно.

Ми нарешті дійшли до дверей, і Давет відчинив їх виданим старостою ключем. Зробив крок в будинок і гучно присвиснув.

Підлога, стеля, стіни… Все було затягнуто зеленню. Плющ заполонив увесь будинок. Листя слабко світилося магією.

І, ніби цього було мало, на стіні висів дуже навіть впізнаваний мій портрет, єдине, що магія не сховала від людського ока.

Уже цього достатньо, аби звинуватити мене в усьому, в чому лише Давет забажає.