Ніколи не знаєш, що буде далі...

Розділ 1

Інна

Стрімголов мчала сходами вниз, кілька разів думаючи, що таки навернусь саме сьогодні. Серце калатало аж у вухах, а п’ять поверхів все ніяк не закінчувалися. Щодня чекала на листоношу, як на якесь диво. І от сьогодні, сподівалась, що мої очікування не будуть марними…

На вулицю практично вибігла. Добре, що пліткарок сьогодні не було на лавці, а то б подумали, що скажена якась.

— Добридень, — привіталась я, захекавшись, — мені щось є?

— Доброго дня, — з посмішкою відповіла листоноша, одразу ж пройшовшись пальцями по стосу конвертів, які вже встигла дістати з сумки. — Здається щось бачила для тебе…

Думала от-от і зірвусь від очікування. Нестримний норов так і хотів вирвати ті конверти з її рук й самій пошукати мій. Здавалося, ще трохи й саме так і вчинила б… Та вона знайшла його.

— Тримай, дочекалась таки, — промовила з посмішкою.

Та, не марнуючи часу, я вже побігла до під’їзду, щоб відкрити конверт вдома, наодинці, на своїй території. Навіть незчулась, як п’ять поверхів скінчились і от вже двері моєї квартири.

— Інно, що там сталось? — почула мамин голос з кухні.

— Лист прийшов!

І, не чекаючи нових запитань, побігла, підстрибуючи, у свою кімнату.

Зробила кілька кіл по кімнаті та все-таки сіла на ліжко. Не думала, що відкрити якийсь конверт буде так важко. Хоча це ж не просто конверт, адже бачила адресу відправника… А я так довго чекала цього дня! Якщо бути точною, то ще з того року… Ага, сумно, що моїм мріям знадобилось аж стільки часу на те, щоб здійснитися. А може то мені просто так не щастило? Хтозна. Втім, саме тепер я знову дізнаюсь чи їй бути.

Момент істини. Кинула обнадійливий погляд на стіну, завішану постерами моїх кумирів, наче вони мені чимось допомогли б. Набрала більше повітря, затамувавши його на час поки розривала конверт. Дивом руки не тряслися від хвилювання, як минулого разу. Хоча тоді вони тремтіли ще й після того… Не вміла спокійно сприймати поразки у своєму житті.

Розгорнула папір, ретельно складений втроє. Читала кожне слово, аби чого не пропустити важливого. Розуміла, що поки нічого не зрозуміло, доки не прочитала “Вас зараховано”!

Через мій вереск в кімнату прибігла мама, налякано подивившись на мене.

— Доню, що сталось?

Але у відповідь я почала реготати, а слідом ревіти. Мабуть, від цього мама остаточно заплуталась.

— Мене зарахували! — стрибаючи, пропищала я. — Нарешті! Ще й на бюджет!

По очах мами бачила, як вона зраділа. Кинулась до неї в обійми, а вони, як завжди, теплі та особливі.

— Розумниця моя. От бачиш, а ти переймалась стільки часу… А даремно…

— Ну це то так… — витерши очі та носа від наслідків моєї радості, почала заперечувати по давній звичці. — Але ж того року вони не хотіли мене брати, хоча і тоді я викладалась не менше, ніж цього. Мабуть, звільнилось місце чи що, якщо вже така благодійність…

— Не накручуй себе, донечко. Ти розумна і вони це розуміють, просто на все завжди є свій час.

Вона цьомкнула мене у чоло і всміхнулась, як завжди це робила впродовж усього мого життя. Років наче вісімнадцять, а часом наче й і тих не було, а іноді аж занадто. Мабуть, ніколи не зрозумію, як таке могло бути.

Треба буде ввечері дівчатам похизуватись, щоб хоч були спокійні, що недаремно їм стільки часу мозок виносила. Й сама до себе посміхнулась, а потім до хлопців на стіні. Байдуже скільки мені років, але їхньою фанаткою, мабуть, буду вічно. Ну от любила їхні пісні, надихали чи що… А, може, тоді я просто не думала про свою самотність… Ну або ж просто не думала ні про що.

Пам’ятаю, як два роки назад шукала їх новий альбом… Навіть до міста спеціально їздила, аж так хотілося його знайти. А коли таки придбала, то ту касету прокручувала не знати скільки разів. Так, я ще та фанатка. Це було добре зрозуміло, коли вдома нікого не було, а я вмикала магнітофон майже на всю гучність й на вулиці можна було влаштовувати дискотеку. Але тоді якось не сильно переймалась оточенням — лише насолоджувалась, наспівуючи за ними. Хоча в тому був плюс — я додавала у свій розумовий словник нові англійські слова. В школі вони так не вчилися, як співаючи улюблені пісні.

Словом, в мене була мрія, може навіть дві в одній: стати журналісткою і поїхати до Штатів, а там зустрітись з кумирами та написати про них статтю. По-дитячому, знаю, але ціль поставлена, а без галочки навпроти вона не буде зарахована. Я не сильно вміла рухатись далі, коли навпроти потрібної графи не було відмітки про її досягнення. Люди кажуть, що у кожного свої таргани в голові, а в мене от свій звіринець. Якось так.

Марк

— Ти, випадково, не знаєш, чому мені здається, що моє відрядження в цю країну більше схоже на покарання?

Уважно подивився на Таяса, зустрівшись з його відображенням у дзеркалі заднього виду. Задля цього він відірвав свій погляд від дороги, аби нагородити мене звичним поглядом, коли він знав більше ніж я. А це, дозволю зізнатись, дуже дратувало мене. До його вічної присутності я звик — батько ніколи не обговорював зі мною будь-які варіанти, щоб бути без охорони. Після вбивства моєї сестри, охорона його спадкоємця була на першому місці. Навіть якщо я вже дорослий чоловік, який цілком міг за себе постояти. Втім, я добре розумів батьків неспокій, тому перестав пручатись. Натомість ми з Таясом досить добре поладнали майже одразу. От і тепер, пройшло вже стільки років, а ми друзі нерозлийвода. Хоча навіть попри це Таяс вміло приховував батьківські вказівки щодо мене, тож свою роботу він робив на відмінно. Ще та скеля, яку я не міг розколоти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше