Глава 1

Софія

Будівля на вулиці Кубійовича вражала своєю красою. Я не могла відірвати очей від головного корпусу Львівської національної академії мистецтв.
Ні, я сотні разів бачила це місце на фотографіях в Інтернеті, коли досліджувала своє майбутнє місце навчання, але в реальному житті ця велична будівля виглядала так, що перехоплювало подих.

Фасад з червоної цегли височіє на тлі похмурого неба. Складні білі деталі обрамляють вікна, арки та лінію даху, надаючи будівлі королівської, майже позачасової елегантності. Осіннє листя, що розкидане по землі і все ще тримається на деревах, додає золотистого тепла, контрастуючи з прохолодою погоди. 

Здається, ніби будівля дихає енергією незліченної кількості митців, які пройшли через її двері. Моє серце гарячково калатало. Щоб трохи заспокоїтися, я зробила вдих і заплющила очі. Ще пару років томуя і мріяти боялася, що одного дня буду тут навчатися.

Раптом почула деренчання дзвінка, що совіщав про початок занять. Я поспіхом глянула на годинник і перелякано зойкнула. Запізнилася. Знову. Це був лише другий тиждень мого перебування тут, і я  ще не зовсім звикла до лабіринту коридорів і студій всередині. Дзвінок уже пролунав, а я й гадки не мала, де моя наступна пара. 

Я намацала свій розклад, скануючи його в пошуках номера аудиторії, який, здавалося, розпливався перед очима. Студія 5... чи це була студія 3? Без поняття. Я озирнулася, сподіваючись, що хтось допоможе, але більшість студентів вже зайшли всередину,  подвір'я було майже порожнім.

І тут я почула глузливий голос позаду себе. Високий хлопець з тубусом під пахвою пройшов повз мене, кинувши погляд на папір у моїй руці. Його вираз обличчя змінився на напівпосмішку, ніби він відчув мою розгубленість.

-- Загубилася?

Я кивнула, все ще трохи розгублена. 

-- Так... Я маю бути в студії 5, але поняття не маю, де вона знаходиться.

Він тихо засміявся і рушив до бічного входу в будівлю.

-- Це вниз по коридору, потім сходами на другий поверх. Студія 5 буде праворуч, — кинув мені через плече.

З полегшенням я посміхнулася у відповідь. 

-- Дякую. Я вже почала думати, що блукатиму тут цілий день.

-- Перший курс? Не хвилюйся. Ми всі через це пройшли, - сказав він, заспокійливо кивнувши головою. -- Я теж блукав в цих коридорах на початку. Нічого, швидко звикнеш. 

— Дякую ще раз, — кивнула я на прощання і поспішила до центрального входу.

— Стривай. Я проведу, — почула я знову той приємний чоловічий голос. — Бачу ти точно сама дороги не знайдеш.

Я глянула на високого темноволосого хлопця з грайливою посмішкою на вустах і слухняно пішла за ним у протилежний бік. Старовинна кам'яниця мала стільки потаємних куточків і таємних ходів, що навіть Гоґвортс бліднув у порівнянні з нею. Після затишного рідного Самбора Львів здавався холодним і непривітним - місто з характером, яке завжди намагається залякати тих, хто не знайомий з його звичаями.

— Ти не боїшся, що запізнишся на кілька хвилин? -- запитала я, не бажаючи, щоб цей чарівний хлопець потрапив у неприємності через мене. -- Викладачі досить суворі, чи не так?
— Не хвилюйся, проблем не буде. Під аркою — потрібна аудиторія, — махнув хлопець рукою. До речі, я Святослав, — простягнув руку. 
— Софія, — я легенько потиснула простягнуту руку. 
– Що ж Софіє, – Святослав усміхнувся, демонструючи звабливі ямочки на щоках і порився у своїх кишенях. Видобув звідти трохи прим'яте запрошення. – Ось. У п’ятницю буде скромна вечірка з нагоди початку нового навчального року, приходь.

Я забрала запрошення і сказала:

— Дякую. Та зараз мушу бігти, пара почалася.

— Ще побачимося, Софіє. Сподіваюся, тобі  сподобається в ЛНАМі.

Я розвернулася і ледь не збила з ніг Олю, яка на відміну від мене, не надто поспішала. Я пропустила її вперед, швидко зайшла під арку і відчинила двері аудиторії. Знайшла своє місце і сіла, відчуваючи погляди одногрупників на собі. Невпевнено посміхнулась і розгорнула зошит, сподіваючись, що викладач не помітив мого запізнення. 

На парі я була неуважна і погано слухала викладача. Він помітив, що думками я далеко і зробив мені зауваження.

— Радченко, сподіваюся, ви обдумуєте рівновагу кольорових і тональних плям майбутньої композиції? — він покачав головою і повернувся за кафедру.

— Вибачте, Іване Макаровичу, - пробурмотіла я, струснувши головою, намагаючись відігнати думки про святого.

— Що ж, наша тихоня часу не гаяла, - прошепотіла Оля Морозова, пишногруда блондинка, чия яскрава зовнішність давно привернула увагу чоловічої аудиторії академії. Її коментар просочився насмішкою, але її сліпуча зовнішність гарантувала, що ніхто ніколи не триматиме на неї зла.
— Що ти маєш на увазі? — здивувалася я. Вперше красуня зволіла звернутися до мене.
— Тільки-но почали навчання, а ти вже Свята охмурила. Про що ви балакали?
— Кого? — ніяк не могла второпати, що Морозова від мене хоче.
— Святослав Шевчук. Найталоновитіший, якщо вірити викладачам і найгарніший,  це вже за моїм рейтингом, — пояснила Морозов/. Я його зі школи знаю. Він зараз на третьому курсі.
— Нікого я не охмуряла. Я його вперше побачила. 
В тиші аудиторії слова прозвучали надто голосно. Викладач, що розповідав про архітектуру 19 століття перервався і сказав з докором: