2.2

Попередження Тіберія перетворило мою кімнату з клітки на єдину безпечну фортецю.

Я живу, як дикий звір, що потрапив у пастку. Кожну тацю з їжею оглядаю з недовірою хижака, принюхуючись до незнайомих ароматів, відсуваючи страви, які виглядають надто складними, надто прикрашеними.

На ніч я засуваю важке крісло під дверну ручку, хоча й розумію, що це дитяча забавка проти справжньої загрози. Але цей ритуал дає мені ілюзію контролю.

Ліра продовжує свою гру. Тепер, знаючи про зрадника, я бачу її солодкі слова у їхньому істинному світлі. Це не просто зневага, це розважлива стратегія. Вона намагається виманити мене з моєї фортеці, зробити вразливою.

Вона запрошує мене на прогулянку по замкових галереях, де з високих стін на мене дивляться портрети суворих предків Тіберія.

- Вони всі були великими воїнами, - каже вона, проводячи пальчиком по рамі. - Вони б не схвалили, якби кров їхнього роду змішалася з... чимось простішим.

Я мовчу. Мовчання - мій щит. Вона не знає, що я виросла в тиші, що я вмію слухати не слова, а те, що ховається за ними. І за її словами ховається страх, та боїться вона не мене.

Ліра боїться мітки на моїй руці.

Атмосфера в замку стає нестерпною. Я відчуваю напругу у поглядах слуг, що відводять очі, коли я проходжу повз. Я чую уривки розмов за рогом, які миттєво стихають, щойно я з'являюся. Замок більше не просто чужий, він - ворожий. Я бачу тіні там, де їх не має бути, здригаюся від кожного скрипу підлоги. Це місце намагається мене звести з розуму, змусити помилитися.

Одного дня Ліра знаходить мене в бібліотеці. Це величезна кругла зала, стіни якої від підлоги до стелі заставлені книгами. Я ніколи не бачила стільки мудрості, зібраної в одному місці. Я торкаюся пальцями шкіряних палітурок, відчуваючи запах старого паперу і пилу віків.

- Бідолашна, ти, мабуть, ніколи не бачила стільки книг, - її голос за моєю спиною змушує мене здригнутися. - Ти ж не вмієш читати, так?

Я не відповідаю.

- Я хочу показати тобі дещо, - вона веде мене до високого стелажа. - Щоб ти не так сумувала за своїми голими скелями. Тут є карти Диких Земель.

Вона вказує на самий верх. Туди веде висока пересувна драбина.

- Вона там, у тому тубусі. Ти ж у нас така спритна, звикла лазити по скелях. Дістань, будь ласка.

Я дивлюся на неї, потім на драбину. Це пастка. Я не знаю, яка саме, але мої інстинкти кричать про небезпеку. Проте відмовити - означає показати страх, дати їй перемогу. Я киваю і починаю підійматися. Дерев'яні щаблі риплять під моїми босими ногами. Я звикла до скель, до надійного каменю, а ця конструкція здається мені крихкою і ненадійною.

Я майже нагорі. Простягаю руку до тубуса, і в цю мить щабель під моєю ногою тріщить і розлітається на друзки.

Інстинкт! Я не падаю – стрибаю! Відштовхуюся від стелажа, лечу вниз, приземляючись на ноги так, як вчила мене мати - м'яко, згинаючи коліна, як гірська кішка. Позаду мене драбина з оглушливим гуркотом валиться на підлогу, збиваючи з полиць стоси важких фоліантів. Один з них, розміром з валун, падає точно на те місце, де була б моя голова, якби я впала, а не стрибнула.

Гуркіт луною розноситься по бібліотеці. Майже миттєво в залу вбігають Аларіс і Тіберій. Він уже ходить впевненіше, хоча рана, очевидно, ще болить.

- О, боги, Амало! - Ліра підбігає до мене, і на її обличчі - маска ідеального жаху. - Ти ледь не вбилася! Ця стара драбина... Вона, мабуть, зовсім прогнила!

Але Аларіс не дивиться на неї. Він підходить до уламків драбини і піднімає шматок щабля.

- Вона не прогнила, - його голос холодний і гострий. - Її підпиляли. Майже до кінця. Щоб вона зламалася під вагою.

Тіберій дивиться на Ліру, і його золоті очі перетворюються на дві крижані щілини.

Ліра бліднішає.

- Я... я не знала! Я нічого не робила!

Та я вже не дивлюся на них. Мій погляд прикутий до стелажа. Там, де впали книги, на полиці оголилася невелика щілина, якої раніше не було видно. Прихована схованка. Не думаючи, я підходжу і просовую пальці у отвір. Вони намацують щось холодне, обтягнуте шкірою. Тягну на себе, і в моїх руках опиняється невеликий сувій, перев'язаний не стрічкою, а тонким чорним шнуром. Це не схоже на звичайну книгу чи карту.

Тіберій миттєво опиняється поруч. Він забирає в мене сувій, і його обличчя стає кам'яним.

- Ліро, - його голос небезпечно тихий, як гуркіт далекого обвалу. - Залиш нас.

Вона йде, кинувши на мене погляд, сповнений чистої отрути. Вона не розраховувала на це. Її пастка не просто не спрацювала - вона викрила те, що мало залишатися в таємниці.

Коли ми залишаємося втрьох, Тіберій розриває шнур і розгортає сувій. Це список: імена, дати, назви якихось поселень. І навпроти деяких імен - маленький, акуратно намальований символ.

Символ списа з металевим накінечником.

- Що це? - шепочу я.

- Це те, - відповідає Аларіс, дивлячись на пергамент, - через що ледь не загинув мій брат. Маршрути патрулів, імена капітанів... І схоже, твоя «незграбність» щойно викрила гніздо зрадника.