Каховське голодне море

Як тобі спиться вночі? Як тобі в ковдрі лежати?
 Як тобі жити у світі, де всім на усе начхати,
 І знати, що винний ти. Що ти міг усе це змінити.
 Ти знаєш, сьогодні тобі вдалося голодне море розлити.
«Нуль шосте. Нуль шосте. Нуль два  п'ятдесят» — секунди так швидко стікають. 
 Торкаються хвилями самого дна і села водою вкривають. 
 Ховають під товщею тисячі душ: тварин і людей, кладовища.
 Лиш чутно скавчання собак в ланцюгах і крики дітей на горищі. 
 Лиш видно тіла, що пливуть за бортом й повільно спливають до неба.
 З безодні. Холодні. Блакитні. Страшні. Яким вже нічого не треба. 
 Бо, ті яким треба хоч щось — ще живі. Вони ще тримаються стелі. 
 Вдихають вологе повітря між губ, кидають свої оселі. 
 Шукають шляхи на дахи крізь жахи і мокнуть годинами кволі. 
 Здригаючись мовчки від криків вночі, немовби ті душі — прозорі. 
 І моляться суші, подібно богам. І просять пощади у долі. 
 Щоб їхніх дітей не ковтнуло за раз Каховське голодне море,
 Яке ти розлив через власний страх. Яке через тебе створили. 
 Бо ти їм дозволив усе це зробити. Бо в тебе забракло сили,
 Піднятись з колін й відпустити гачок. Униз опустити зброю. 
 Для тебе уся ця війна за ніщо була тільки дивною грою.
То як тобі спати на суші, в теплі? То як тобі жити без волі? 
 Нехай тобі, враже, насниться ві сні моє безпощадне море. 
 Нехай проковтне усе те, що ти мав і знищить твою родину. 
 Можливо тоді ти згадаєш зрання, що ти ще жива людина.