А до ранку вірші позмовкали

Чомусь писати завжди хочеться ніччю. Опівночі. Коли всі ці недобиті жайворонки сплять і не гудять на вухо, й ти можеш спокійно подумати про наболіле. Напевно це чудова здатність поетів — проводити самостійно собі ж масивну важку психотерапію. Лізти в старі рани, які гнояться, обробляти їх пекучими словами, щоб зрештою стало легше. 

Раніше я думала, що всі люди вміють робити щось подібне, але ні. Виявилося, що це із області, коли досвідчений садомазахіст хірург сам собі проводить операцію. Бо не може ігнорувати хворого. Бо знає, чим це закінчиться. 

А ДО РАНКУ ВІРШІ ПОЗМОВКАЛИ

А до ранку вірші позмовкали, наче їх і не було між нами. 
Наче кожен наш дотик долоні був не більше ніж просто словами. 
Та залишився десь між рядками, між ключицями — сіллю й сльозами.

Ранок знову настав опівночі, як годинник завмер із думками. 
Я дивилась на стрілки та літери, і торкалася їх руками.
Намагалася стерти голосом чи принаймні блідими листками,
Поки ти доторкався розпачем гострих вилиць своїми губами.  
Все хотів на них пальцем писати, щось про вічність, про море у грудях,
Про холодне сталеве небо, про наш спільний, останній грудень.
Про затерті чорнила, зап'ястя. Щось про те, що ніяк не забудеш. 
Не згадаєш, як бути без мене, і ніколи цей біль не загубиш. 
Будеш жити із ним до скону, поки небо залите чорнилом,
Поки губи до ребер, до серця, до ключиці немовби просились. 
Потім знов на плече і до скроні, щоби після — в волоссі втопитись. 
І до самого світлого ранку на чотири нуля молитись.

Бо до нього вірші позмовкають, наче їх і не було між нами. 
Наче кожен той дотик долоні, був не більше ніж просто словами.
Та залишився десь між рядками, між ключицями — сіллю й сльозами.