4.5.2

...колись давно, ще на початку АТО, коли ночами розмовляла з чоловіком в окопах під час чергування, я мала дурну звичку — ми казали 4.5.0 один одному. Як знак того, що все нормально. З часом і життєвими обставинами все змінилося. Спокій змінився злістю. Добрячою такою злістю і на противника, і на нашу армію, і на саме життя. Хочеться спалити весь світ, щоб не було того "розриву реальностей". Бачили відео, де військові сидять в окопах, а відразу ж за ними хтось кладе бруківку? Такі розриви — мільярдна частина того, з чим стикаються військові. І це не лише про розкрадання волонтерства. Це про...про все? 

Про поїздки на Новий рік, на нуль у Волноваху, де обстріли, схожі були на феєрверки. І як потім у Вінниці ставало серце від того, що якісь покидьки кинули під ноги петарду. Про нескінченні збори на машини, які схожі на решето. Про напівсиру картоплю на свята, зварену за сто разів, бо не було стабільного електропостачання і плита не гріла. Про тварин, яких везуть зі сходу, бо шкода. Про кар'єри з гільзами, де ти стоїш і не бачиш десять квадратних сантиметрів, де б не було куль. Про літаючі літаки над будинками. Про полони, коли людині відбивають органи. Про здачу своїми же. Про дурних командирів, які не можуть поставити штамп волонтерам, щоб ді дали машини. Про свята, на які ти розказуєш дитині, що тато не зміг приїхати. Про... роди, коли ти стікаєш кров'ю в реанімації, а його не відпускають, бо "армія". Про те як тіпає від військової форми. І все закінчується тим, що ти — єдина людина, на яку військовий може покластися по цей бік. Він воює там, а ти воюєш тут. Як можеш. 

Весь патріотизм з часом перетворюється на біль і бажання зникнути. І я досі не знаю, як змогла це все пройти. І я досі ненавиджу. Багато чого ненавиджу. 

4.5.2

Чотири. П'ять. Два.
Ти кличеш вогонь на себе.
Вдягаєш броню на шкіру і тиснеш хутчій на курок.
Лежиш у окопах холодних і дивишся в фосфорне небо,
Бо хтось запалив його знову, щоб ти назавжди замовк.
І ба́йдуже їм, що десь там, тебе ще удома чекають,
Дитина, родина і друзі, собака чи вірний кіт.
Ці люди не бачили світу, тому вони мовчки стріляють.
І ти стаєш сам під кулі, щоб вдома жили без бід.

Чотири. П'ять. Два.
Я кличу вогонь на себе.
Знов пишу вірші про болюче, рятую людські серця.
Кричу про важливі теми, збираю на перші потреби,
І знаю, що тво́я зброя носить моє ім'я.
Така ж невеличка ростом, холодна і б'є прицільно,
Вона поміж груди пролізла, пронеслась навиліт, до сліз.
Слова мої теж не всесильні, але вони поки що вільні.
І я стаю поруч під кулі, щоб більше не бачити гільз.

Чотири. П'ять. Два.
Ми кличем вогонь на себе.
Воюєм як можем, на рівних. Тікаємо вдвох в укриття.
Війна не вщухає, палає. Я все ще тримаюсь за тебе.
А ти ще тримаєшся дому і знову рятуєш життя.
Під нами земля і країна. Наш дім і майбутнє дитини.
Обійми стають міцніші, коли в нас зникає час.
Ми схожі на смертників, знаєш? На тих, у яких хвилина.
Тому стоїмо на своєму. Вогонь не розлучить нас.