14.07 (Подивися на мертву Лізу)

Певно один із найболючіших для мене особисто віршів. Так вже сталося, що я мала бути в той самий день і в той самий час біля будинку офіцерів, де відбувся перший прильот "кинджалом". Я не знаю, як це називається — великою вдачею чи великою невдачею, але ніччю в мене пішла сильна алергія. Настільки сильна, що я не почула три будильника, проспала і застала вибухи вже коли мала виходити з дому. Більше того, раніше я жила в тому районі і кожен день проходила повз. 

Ми якраз працювали з другом над проектом "Неонової", де я писала вірші по його фотографіям. Він прислав мені фото свічки, попросив щось написати, бо...бо це не те, що можна спокійно пережити. І я за двадцять хвилин зі сльозами писала цей дурний вірш. Витягувала з себе цей біль. Озвучувала його. Записувала. Намагалася не зривати захриплий голос. 

В першій версії були слова про "мати без ноги". Бо тоді в ЗМІ пішов про це вкид інформації і я хотіла зробити вірш історично правдивим. А потім, коли виявилося, що це брехня, я змінила цю стрічку. Тому тепер ви можете бачити ці рядки такими, які вони є. 

14.07 (ПОДИВИСЯ НА МЕРТВУ ЛІЗУ)

Десь у глотці застрягли сльози, а думки розриває грім.
Поміж ребрами криком волає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім»
 
Подивися на мертву Лізу. Вона навіть не знала життя.
Вона світу не бачила, друзів, коли в місто прийшла війна.
Їй було лиш три роки, чуєш? Що зробити вона могла,
Коли ледь шкутильгаючи вранці, у коляску свою лягла?
Що завдали б її малі руки твоїй проклятій небом землі?
Ліза просто хотіла жити, танцювати у платті всі дні.
Покружляти у полі лаванди, і відчути себе так як всі.
Тільки мрії украла дата «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім»
 
Подивися на мертву Лізу. Її мати тепер без жаги.
Може виживе, може вже зникла, поки я все пишу думки.
Поки ти п'єш з горлянки каву, доїдаєш солодкий десерт.
По моєму місту гуляє, кровожерлива тиха смерть.
Продирається криком з уламків і в лікарнях вбиває за мить.
Подивись на криваву коляску, на лікарню, котра горить.
На домівки без вікон, без рами, подивися на дим серед стін.
Ось, що я називаю болем — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім».
 
Подивися на мертву Лізу. Нащо очі свої ти закрив?
Таких «Ліз» за сьогодні ще двоє, двадцять душ, які хтось погубив.
Ні за що, ні про що, просто неба — три ракети і сотні ран.
Розкажи мені, що ти знаєш, про біль тих, хто сьогодні був там?
Що ти знаєш про всі ці тривоги і про кров не свою на руках?
Що ти знаєш про крики між ребер і звіриний панічний страх,
Коли дзвониш усім знайомим, коли знаєш що бути там міг.
І усе життя зводиться в числа — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім».
 
Подивися на мертву Лізу. Подивися на неї, як я.
На окрему дитину, історію, на людину, що мала ім'я.
На того, хто літає у небі, поміж хмар та ворожих ракет,
Які знову пронизують тіло, крізь примарний бронежилет 
Із молитв та віршів про майбутнє. Про майбутнє без чортових куль.
Мені боляче, знаєш? Так боляче...Я не хочу, щоб хтось це забув.
Я не хочу, щоб в пам'яті зникли всі ці люди, а з ними той дім.
Моя Вінниця запам'ятає — «Чотирнадцять. Крапка. Нуль сім»